Максим Рильський

Особливо старався Якiв Савченко (1890–1937), маленький поет iз великими амбiцiями. Можливо, це саме його мав на увазi Микола Зеров, коли писав у листi до Павла Тичини (27 травня 1924 р.): «Ми ж з вами знаемо, чого вартий наш украiнський селючок, коли вiн починае кар’еру робити. Жаднiсть, заздрiсть, готовнiсть усiм пожертвувати – аби тiльки мати черевики з гострими носками i сидiти в кав’ярнi в ролi законодавця i арбiтра «elegatiarium». Всi вони однаковi, i тi, що УНР будували, i тi, що до УСРР зараз примазуються…»[4 - Лист М.

Зерова до П. Тичини вiд 27 травня 1924 р. // М. Зеров. Украiнське письменство. – К., 2003. – С. 1040.]

Ця вбивча характеристика стосувалася, зрештою, не тiльки Якова Савченка, а й численних савченкiв, лiтературноi шантрапи, яка поспiшала захопити команднi висоти, щоб звiдти обстрiлювати тих, хто своiм талантом заважав iм, претендентам на роль «законодавцiв i арбiтрiв». Сiрi боялися яскраво-кольорових, тому волiли пошвидше розправитися з ними (втiм, попри свою демонстративну «революцiйнiсть», Савченко також не вцiлiв пiд час репресiй 1937 р.

).

У вереснi 1923-го Якiв Савченко виступив у «Бiльшовику» з розгромною статтею «Украiнська неокласика» – здаеться, то була його перша гучна критична канонада по Зерову, Рильському й Филиповичу. Ущипнувши принагiдно письменникiв iз групи «Ланка», «котрi iдеологiчно загрузли в нацiональнiй романтицi» (Косинка – Осьмачка – Пiдмогильний), Савченко зосередив вогонь саме на «неокласиках». Вiн, «глашатай» революцiйного мистецтва, наступав i звинувачував: «На правому боцi – другi люде, другий патос i цiлi.

З легенькоi руки М. Зерова «правобережцi» здобули назву, до речi, дуже «учену» – неокласикiв. Неокласики не течiя, не шукання, а зовсiм виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та Фiлiповичем – поетами. Гарольди iхнi – Зеров, Якубський, Петров. /…/…дiяльнiсть iх, не довга своею iсторiею, стала помiтним явищем в украiнськiй лiтературi. Неокласики виступили одностайно, цiлим фронтом (бiльше – прилюдними лекцiями й докладами), з чималим задором, з претензiями на домiнуючу й сiнтезуючу ролю в украiнськiй поезii останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбiльшi досягнення украiнського поетичного мистецтва – формальнi здобутки, культура слова, мелодiйна ритмiка i т. инш. (про iдеологiю хитренький хохол Зеров замовчуе, не вiдкривае «неокласичних» карт). Вони, – по iхнiй декламацii, – стоять на твердому грунтi сьогодняшньоi дiйсности (!) i побуту.