Максим Рильський

]

У лiтературну сферу, як бачимо, привносився дух запеклоi класовоi боротьби, нетерпимостi, нiгiлiзму в ставленнi до культурноi спадщини. Лiтературна дискусiя пiдмiнювалася полiтичним окриком самозваного «законодавця i арбiтра», який узяв на себе мiсiю речника «единоправильних» поглядiв…

І звернiмо увагу на календар: 1923 рiк. Ще начебто далеко до 1937-го, а в повiтрi вже витае дух iнквiзицii. Бо до влади вже прийшла Утопiя! Та сама, яка, за словами фiлософа, неминуче потребуе насилля. Вона продукуе савченкiв, себто – волонтерiв-iнквiзиторiв.

Так само, зрештою, як i савченки витворюють специфiчну атмосферу тиранii…

Що залишалося Максимовi Рильському пiсля гарматних пострiлiв зi шпальт «Бiльшовика»? Вiн звернувся до редакцii газети з вiдкритим листом (надрукований 25 вересня 1923 р.), у якому пояснював: «…мое життя, моi погляди й звички до i пiд час революцii дуже далекi од тiеi назадницькоi iдеологii, яку бачить дехто в моiй лiрицi, моя дiяльнiсть (дуже скромна) на громадсько-освiтньому полi мае характер зовсiм не чужий даному менту.

/…/ Щодо iдеологii «Синьоi далечiнi», то 1) назва i основний настрiй книжки – порив у синю далечiнь, у те море невiдомого (не тiльки минулого, а й майбутнього) – е зовсiм законний i зрозумiлий у поета-лiрика. /…/ 2) i Навсiкая, i Афродiта, i Фауст, i строга сонетна форма – все це, на мою думку, завоювання людини /…/. Смiшно було б думати, що нiби людська культура за тисячi лiт не дала нiчого такого, що могло б тепер людство взяти з собою на смiливий корабель, котрий пливе до будучини. 3) Старi мотиви – от що менi зосiбна iнкримiнуеться. Дiйсно, «тиша», «удки» i тому подiбний аксаковський причандал якось не гармонiюе нiби з «грохотом современности». Зауважу тiльки, що це мотиви не «феодальнi», а просто сiльсько-патрiархальнi. /…/ Не вiрю, щоб людина взагалi могла остiльки омашинити свiй дух, щоб остаточно вiдрiктись вiд любовi до природи. /…/ Коли вернемось до моiх речей, то справдi – дивно читати в 1922—23 рр. про «рибальство», «спокiй» i т. п. Це не значить, що я весь час революцii лише спокiйно ловив рибу, а тiльки вказуе на одну особливiсть моеi психологii: я можу одгукуватись лiричним вiршем тiльки на минуле, на те, що «одстоялось» у душi i може мати прозору форму, питому моiй манерi. Інакше писати не можу. В останнi часи в моiй лiрицi вiдносно мотивiв iде еволюцiя, i що вона дасть – побачить читач. В кожнiм разi сучаснiсть заговорила»[7 - Рильський М. Лист до редакцii газети «Бiльшовик» // М. Рильський. Зiбр.