Прокляті рубіни. Книга перша. Стилети Борджіа

Пошуковий загiн, сформований з селян, разом з кiлькома екiпажами жандармiв, надiсланих на прохання Луiзи з Анже, двi доби оглядав околицi, але слiдiв Валiньi нiхто так i не знайшов. Прийнявши за офiцiйну версiю, те, що пiд час перевiрки сiток Гiйому стало погано й вiн, упавши в рiчку, потонув, жандарми залишили маеток. Односельцi замовили за зниклим старим поминальну месу.

Життя потекло далi. Лише кухар Морель i Луiза нерiдко за ранковою чашкою кави згадували старого добрим словом. Графиня вiдчувала за собою легку провину за те, що не змогла придiлити належну увагу розшукам свого доброго приятеля.

Причиною тому була раптова смерть ii чоловiка вiд серцевого нападу. Але час усе лiкуе, або пам'ять ховае гiркi спогади в далеку скриньку.

Поринувши з головою у творчiсть, Луiза змогла пережити втрату двох близьких для неi людей. Новий роман починався епiграфом присвяченим старому Гiйому та графу де Фоссе, з яким вона прожила в любовi та злагодi не один десяток рокiв. Одне засмучувало ii – вiдсутнiсть в неi дiточок.

* * *

Компанiю Луiзi де Фоссе пiд час вечiрньоi прогулянки складав один з засновникiв лiтературного конкурсу, а саме Вiктор Наумович Приходько, сорока восьми рокiв, власник видавництва, головний офiс якого був розташований у Киевi, а фiлii – у Росii, Бiлорусi та Казахстанi. Середнього зросту, злегка повненький, одягнений у легкий свiтлий костюм спортивного крою, вiн поважно крокував поруч зi своею супутницею широкою алеею парку. Чоловiк перiодично втирав носовичком краплi поту, якi виступали на засмаглiй поголенiй головi, й обмахувався свiтлим лiтнiм капелюхом, тримаючи його в лiвiй руцi.

Але судячи з частоти рухiв руки, що тримала хустку, йому це не допомагало.

– Ти диви, вже майже сутенiе, але як спекотно. Напевно, до ночi буде гроза.

– Ви маете рацiю, Вiкторе, грози сьогоднi не минути. Звернули увагу на хмару над Анже? Грому ще не чути, але блискавки вже миготять.

– Так що, нас може ще й намочити? – чоловiк здивовано подивився на супутницю.

– Ну що ви. Ми встигнемо повернутися.

Вiд нас до мiста миль двадцять-двадцять п'ять навпростець.

– Тодi я за вас не переймаюсь.

– Та досить вже вам, Вiкторе! Я не цукрова панночка, й дощем мене не злякати. Цiеi весни ми з подругами пiшки пiдiймалися до тунелю «Пiкколо Лагацуой», що в Альпах. Вiв нас хлопчина-гiд рокiв двадцяти, зi студентiв, якi пiдробляють на простих маршрутах для таких старих гримз, як ми.

– Луiза, припинiть на себе намовляти! Ви напрочуд добре виглядаете.