Тарас Шевченко та його доба. Том 1

Шевченко був нестримний, титанiчно грiзний у своiх прокльонах, зверненнях до царiв i царят, панiв i панят, гнобителiв усього живого i гасителiв усього свiтлого. Вiн вергав на них нещаднi громи й блискавки, нiби зiбранi з усiх гроз на свiтi. Не тiльки до Украiни, а до великоi свiтовоi правди звертався вiн у таких вогненних, багряних рядках:

Воскресни, мамо! І вернися

В свiтлицю-хату; опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Грiхи синовнi несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Прорци своiм лукавим чадам,

Що пропадуть вони, лихi,

Що iх безчестiе, i зрада,

І криводушiе огнем

Кровавим, пламенним мечем

Нарiзанi на людських душах,

Що крикне хмара невсипуща,

Що не спасе iх добрий цар,

Їх кроткий, п’яний господар.

Не дасть iм пить, не дасть iм iсти,

Не дасть коня вам охляп сiсти

Та утiкать; не втечете

І не сховаетеся; всюди

Вас найде правда-мста, а люди

Пiдстережуть вас на тоте ж,

Уловлять i судить не будуть,

В кайдани туго окують,

В село на зрище приведуть,

І на хрестi отiм без ката

І без царя вас, бiснуватих,

Розпнуть, розiрвуть, рознесуть,

І вашей кровiю, собаки,

Собак напоять…

Так.

Грiзнi, гнiвнi, жорстокi, нещаднi слова. Але не розпачем вони народженi, а вiрою в ту невiдкладну «правду-мсту», що очистить вiд скверни i кривди землю, i тодi на нiй

Врага не буде, супостата,

А буде син, i буде мати,

І будуть люди на землi.

Даремно, отже, порiвнював великий польський письменник Жеромський Шевченка з iталiйським поетом-песимiстом Леопардi.

У Шевченка мiг вирватись хвилевий зойк зневiри, але вся iстота його, вся його творчiсть, вся його боротьба зверненi були до грядущого царства правди, все серце вiддав вiн отим «малим рабам нiмим», на сторожi яких «поставив слово», отим Катеринам, Маринам, Марiям, наймичкам, дiтям, що гралися «на великдень в соломi» i хвалилися немудрими своiми обновами, отим «невольникам i сиротам», для яких у нього билося в грудях невичерпне джерело нiжностi й теплоти, «роботящим умам, роботящим рукам», яким дано «думать, сiять, не ждать i посiяне жать…».

Скорбота Шевченкова нерозлучна була протягом усього його життя з надiею й вiрою в те, що «настане суд, заговорять i Днiпро, i гори» – i пiсля того праведного суду «свiт ясний, невечернiй тихо засiяе». Вiра в той невечернiй свiт, у те, що «Сонце йде i за собою день веде», не покидала поета нiде й нiколи.