Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

Поки Льолька працювала, Алекс заварював iй каву i готував снiданки. Пiдказував з термiнами та пiдправляв дiалоги, додаючи професiйний полiцейський сленг i жаргон злочинного свiту Францii. Потiм вони обiдали у перш-лiпшому бiстро i йшли гуляти мiстом.

Алекс познайомив Льольку зовсiм з iншим Парижем. З Парижем, який звичайному туристу, нiколи не доведеться побачити. Вони уникали гучних вулиць i майданiв, обираючи вузькi вулички, де стiни будинкiв, нiби утворювали ущелини прикрашенi блакитним клаптиком неба, десь там угорi.

Зазирнули в нетрi Латинського кварталу. Подовгу гуляли островом Сiте – серцем Парижа.

Вони писали на кольорових аркушах назви музеiв, театрiв i ресторанiв, потiм звернувши iх трубочками, перемiшували у капелюсi. З цим капелюхом Алекс i Льолька чiплялися до випадкових перехожих, просячи витягнути папiрець i допомогти iм з вибором маршруту. Дивлячись на щасливi обличчя молодят, iм нiхто не вiдмовляв.

Та щастя не може тривати весь час. Одного дня, психологи полiцейського управлiння оголосили висновок, згiдно з яким, Алексу наказувалося пройти додатковий реабiлiтацiйний курс.

Без цього йому не дозволяли повернутися до оперативноi роботи. Пiсля отриманого на руки висновку, Алекс, який подумки вже бачив себе на новiй посадi, зламався. До того ж зламався миттево, немов суха гiлка пiд поривом буревiю. Вiн виявляв байдужiсть до всього i що було найприкрiше – до Льольки. Навiть спати Алекс перебрався на канапу, встановлену перед величезним пласким телевiзором у вiтальнi. Той воно було зрозумiло – звiдси було найближче до бару зi спиртним.

Льолька невдоволено сопiла, бурчала, лаялася, але все було марно. Їi коханий чоловiк, немов Колобок, котився донизу, втративши зацiкавленiсть до життя, i знаходив лiки вiд усiх негараздiв у пляшках з вином або коньяком.

Жалiючи чоловiка, Льолька намагалася знайти виправдання такiй поведiнцi Алекса. Але це iй мало допомагало. Тому Льолька намагалася зайвий раз не псувати йому та собi нерви, а закрившись у спальнi, цiлодобово не вставала з-за ноутбука.

Льолька розумiла, що вона, з'явившись у життi Алекса всього якихось десять мiсяцiв тому, не могла замiнити йому улюблену працю, на якiй комiсар провiв майже половину свого свiдомого життя. Намагаючись не пiдвищувати голос i не влаштовувати iстерик, вона силкувалася повернути Алекса до мрiй: про будиночок у Провансi, про дiтей, про виноградник.