Прокляті рубіни. Книга друга. Кольє Магдаліни

Перевалюючись на вибоiнах i розбризкуючи воду з калюж, екiпаж пiд'iхав до iншого краю галявини. Слуга в лiвреi зiстрибнув з зап’яток. Вiдкрив дверцята, вiдкинув сходинки та схилився в чемному уклонi. З карети, на вкриту краплями води траву ступив герцог. Не дивлячись у бiк чоловiкiв, якi чекали його появи, вiн подав руку своiй супутницi. На траву зiйшла його дружина. Слiдом за нею обережно ступаючи сходинками, з карети спустився секундант герцога, теж iспанський гранд.

– Ти побачиш люба, як швидко я розправлюся з цим мерзотником!

Поцiлувавши дружину, герцог рвучко розвернувся i рiшучими кроками попрямував до вiконта.

Слiдком, плутаючись в пожухлiй травi, що чiпляла його за франтiвськi чоботи, поспiшав секундант.

Але не встигли вони пройти й п'яти крокiв, як за деревами почувся хвацький свист. Слiдом за свистом пролунали пострiли. До карети пiдбiгли шiсть чи сiм чоловiкiв, з обличчями закритими до половини чорними хустками. Знову пролунали пострiли. Двое слуг i кучер впали мертвi.

Поранений секундант, вхопившись однiею рукою за упряж, iншою намагався дiстати пiстолет, але його добили декiлькома ударами палаша.

Герцог, розрядивши в нападникiв обидва пiстолети, поранив одного з них i тепер вiдступав до карети, вiдбиваючи шпагою i кинджалом удари трьох супротивникiв. Вiн зi злiстю викрикував прокльони рiдною мовою на адресу пройдисвiта-вiконта.

Перелякана жiнка кинулася всередину карети, в надii знайти там укриття, але один з чоловiкiв вистрiлив iй в спину.

Герцогиня впала. Пострiлом з другого пiстолета, чоловiк влучив герцогу в голову. Іспанець без духу впав на мокру траву. Прибравши пiстолети за пояс, чоловiк став на сходи та нагнувшись над жiнкою перевiрив пульс. Переконавшись, що вона мертва, вiн дiстав з-за пазухи золоте колье i надiв його на шию нещасноi, ретельно застiбнувши замок. Зiстрибнувши на траву, вiн попрямував до вiконта, що стояв бiля дуба.

– Стiйте панове, зупинiться. Ім’ям короля! Наказую зупинитися! – долинув до них вiддалений крик.

Почувся тупiт копит кiлькох коней, що стрiмко наближався. Вiдреагувавши на вигуки, вiконт, немов би прокинувся.

– До бою панове! – подав вiн команду.

Вiконт i його супутники стрiмко вихопили пiстолети. Знову пролунали пострiли. Чоловiки iз захованими за хустками обличчями, снопами повалилися на траву. Їхнiй ватажок розвернувся i щосили кинувся геть, затискаючи долонею поранене плече. Вiконт метнув кинджал. Пролунав зойк i втiкач впав.