Вікторія регія

…Навеснi, коли моi посестри Ясениця, Сорочий Верх, Черешний вдягалися в новеньку зелену одежу, щосвiтання живодайною росою омивалися – я пухла вiд заздрощiв i жалю, сивiла. Сiре камiння давило мене. Навiть людям, що нерiдко за землю стинали собi голови, продавали молодiсть i силу, занапащували долi своi – я була не потрiбна.

Чи е щось гiрше у цьому свiтi, коли ти – зайвий на празнику життя?…

«Люди, люди-небораки, не плюйте на мене, а прийдiть сюди, вивiльнiть з каменю – сторицею вiддячуся, бо сотнi тисяч лiт нiхто не спивав мою силу.

Я би теж цвiла-розквiтала, лиш брили не дають, як нещастя, давлять моi груди. Прийдiть, люди!» – весною-лiтом даремно молилась я, схлипуючи i стогнучи. Нiхто не чув мого зболеного голосу.

Голодняк теж не чув. В моi долонi камiннi його привела безвихiдь. Дiватися йому просто було нiкуди, хiба прямо в Латорицю, в камiння гостре головою. З Марусею i трьома синами жив у попiвськiй комiрчинi. Доглядали корови, конi, свинi, вiвцi, дивилися за садом i будинком слуги Божого.

За це обiцяв iм дати клапоть гарноi земельки.

З усiх сил старався Василь: ось-ось строк надiлу повинен був надiйти.

Аж раптом… Це було пiзно ввечерi. Залетiв пiп у комiрку – черлений, ящiрячi очi огнем палають:

– Забирайся, вонячий свинарю, з мого двору! І жону твою вошиву, i свинарчат я видiти туйки не хочу! Геть, геть! – верещав осатанiлий панотець, безжально викидуючи в нiч пожитки.

Дивився на те могутнiй Голодняк важко дихаючи.

Мовби душу з нього виривали.

«За що? Про що? Чому?… Боже в небесах, ци ти видиш, ци ти чуеш, що робить твiй слуга? Мовчиш, Боже, мовчиш… Мовчати – легко…»

Я чула, в чiм рiч.

Валицький був уже посеред лiта, а його дружина Єленька ще по-весняному цвiла. Вiн тремтiв над нею, як осиковий лист. Чийсь злий язик нашептав попу, що Голодняк, слуга, нiбито з Єленькою…

Священнику цього було досить, аби розправитися з Василем.

Хто посмiе супроти попа пiти? Коли за ним – i староста Юрина косоокий, i крамар Мошкович, i суди всякi… Е, що рахувати: не тягатися ж бiдаревi з священником, не доводити свою правоту.

Та й яка правота? Марш геть – ось твоя правота.

Заночували в сусiдiв, бо рiднi в селi – нi в нього, нi в Марусi, а другого дня…

Пiзня осiнь плакала надi мною, i сльози з височини падали колючi й студенi. Я звикла до них за тисячi осеней. Але такоi печальноi днини мое лице раптом щось гаряче обпекло.