Вікторія регія

А ii у свiтi – багато, навiть бiльше, нiж правди. Це – страшно.

Менi було незвично вислуховувати бiль нещасноi, i я ще глибше заховалася пiд снiг вiд зойку материнського. І нiхто ii не втiшав. Лиш вiтер у височинi розносив сиву печаль. Ще ж вранцi хлопчик взувся, помив личко, вискочив надвiр, як зайченя – до бiлих снiгiв, до сонечка. Довго стояв за порогом, вдивлявся.

– Михайлику, до хижi! – це батько.

– Йду, йду.

А сам стоiть i незмигно дивиться на слiпучо-бiлу Ясеницю, на невидане диво.

Оченята грають радiстю, свiтяться, як од великого щастя.

Вибiгае мати, лякаеться:

– Господочку, та ти ще на морозi, синку?

Вона силомiць тягне його за руку вiд зимовоi краси свiту, а вiн впираеться, ще раз-разочок хоче налюбуватися днем, мовби вiдчувае, що востанне це у нього, востанне! Знервована, звiдкись вихоплюе березовий прутик i б’е малого, б’е. «Не руш, жоно, свого сина. Вночi вiн умре, i все життя гiрко каятимешся, що вбила дитину», – я хотiла крикнути Марусi, бо в очах малого встигла побачити щось передсмертне.

Я знала, що вiн уже не Голоднякiв, а мiй.

Заверещав, скорчився в кутку, ображено схлипуючи. Потiм тихо лiг коло вогню. Заснув. Далi почав марити. А серед ночi вже й захолов. Навiть висповiдати не встигли. Та й за якi грiхи йому сповiдатися, янголяти?

Мiж товстими кам’яними мурами мене витоптали ноги Голоднякiв. Тут мучилася моя душа вiд людського болю.

Я все бачила i чула. Але чим помогти могла? Ну чим? Скiльки я мала тепла – все вiддала iм. Але його було замало.

На менi всю зиму горiв вогонь. Вечорами Голодняки сiдали довкiл нього i в диму, мов примари, кашляли та зiтхали. І мрiяли. Що прийде весна – по-новому заживуть. Пiч зроблять, дим пустять надвiр, у димар. Бульбу насадять, кукурудзу насiють, садок розведуть.

– Ся земля – на каменi. Нич не вродить, – брали сумнiви хазяйку.

– Вродить, Марусьо, вродить, – заспокоював Голодняк.

 – Їi вичистити треба, зорати.

Боже, як приемно, коли в тебе вiрять люди!

– Та чим ти зореш, який плуг сюди добереться? – питала дружина.

– Добереться, не бiйся. Рiка змiлiе…

– За якi грошi зореш? Чим платити будеш?

– Чим? А вiддамо – тому ж Фединчуковi чи Головцi, у яких своi конi, малого Петрика. Най послужить у них рiк-два. Бо нам коней треба буде й треба.

– Отямся, Василю.