Ворошиловград

Туман, пiдсвiчений знизу, iз долини, видавався наповненим рухом i тiнями. Поверх туману повiтря було прозоре, в ньому час вiд часу пролiтали кажани, крутячи кола над нашими головами й рiзко вганяючись назад, у мокре мiсиво. Голоси посилились, кроки стали зовсiм чiткими, i враз, просто перед нами, з туману почали вивалюватись постатi, швидко наближаючись густою гарячою травою. Вони легко рухались, пiдiймаючись угору, i ставало iх усе бiльше й бiльше. Я вже бачив обличчя переднiх, а з туману чулися все новi й новi голоси, i звучали вони солодко й пронизливо, линучи в небо, нiби дими з коминiв.

Коли першi з них пiдiйшли, я хотiв iх покликати, сказати щось таке, що могло б iх спинити, проте не знайшовся зi словами, i лише мовчки спостерiгав, як вони пiдходять зовсiм близько i, не помiчаючи нас, прямують далi, вперед, не спиняючись i зникаючи в нiчному маревi. Було незрозумiло, хто це, якiсь дивнi iстоти, майже безтiлеснi, чоловiки, що ховали в легенях згустки туману. Були вони високого зросту, мали довге нечесане волосся, зав'язане хвостами чи зiбране в iрокези, обличчя мали темнi й пошрамованi, в декого на чолi були намальованi дивнi знаки й лiтери, хтось мав сережки у вухах та носi, у когось лиця були закритi хустками. На шиях у них бовтались медальйони й бiноклi, за плечима несли вудки й рушницi, хтось тримав прапора, хтось – довгу суху палицю з псячою головою на кiнцi, хтось нiс хреста, хтось – лантухи зi збiжжям, у багатьох були барабани, в якi вони, втiм, не били, закинувши iх на спини. Одягненi були недбало й барвисто, хтось носив офiцерськi френчi, iншi натягнули на плечi вовнянi кожухи, багато хто був у простих довгих бiлих одежах, густо помiчених курячою кров'ю. Дехто йшов без сорочки, i розлогi татуювання синьо зблискували пiд нiчними зорями. У декого на ногах були армiйськi чоботи, у когось – мотузянi сандалi, але бiльшiсть iшла босонiж, давлячи ногами жукiв i польових мишей, наступаючи на колючки й зовсiм не виказуючи болю. За чоловiками йшли жiнки, тихо перемовляючись у темрявi й час вiд часу бризкаючи коротким смiхом. Мали високi зачiски, у багатьох були дреди, хоча траплялися й зовсiм голомозi, щоправда, з розмальованими в червоне та сине черепами. На шиях несли iконки й пентаграми, за спинами в них сидiли дiти, соннi, голоднi, з великими порожнiми очима, що всотували в себе навколишню темiнь. Сукнi в жiнок були довгi й яскравi, нiби вони були замотанi в прапори якихось республiк.