Ворошиловград

Домашня перемога над Ворошиловградом. Гол Травмованого на останнiх хвилинах. Краща його гра, мабуть. Ресторан «Украiна» коло парку, напроти пожежноi станцii. Якесь, уже вечiрне, святкування перемоги, рекетири i нашi гравцi, якiсь жiнки в святкових сукнях, чоловiки в бiлих сорочках i спортивних костюмах, офiцiанти, кооператори, ми, молодi, сидимо за одним столом iз бандитами, гарячi хвилi алкоголю прокочуються крiзь голову, так мовби ти забiгаеш в нiчне море, тебе накривае чорною солодко-гiркою хвилею, i вже на берег ти вибiгаеш дорослiшим.

Ящики з горiлкою, безкiнечний стiл, за яким умiщаються всi, кого ти знаеш, голосна паршива музика, за вiкнами синi вологi сутiнки, мокрi вiд дощу дерева, голоси, що зливаються i нагадують про дощ, якiсь розмови мiж чоловiками й жiнками, вiдчуття якогось провалля, яке починаеться десь поруч, звiдки дмуть гарячi нестерпнi протяги, що забивають дух i розширюють зiницi, пiдшкiрне вiдчуття тих невидимих жил, якими перетiкае кров цього свiту, i раптом, посеред усього цього золотого мерехтiння, вибухае скло, i повiтря розсипаеться мiльйоном кришталевих скалок – хтось iз ворошиловградських вислiдив наше святкування i запустив цеглиною в ресторанне скло, яке вiдразу ж розсипалось, i синя нiч ввiпхалась до зали, тверезячи голови й остуджуючи кров. І враз, по короткiй мовчанцi, загальний рух, злiсть у голосах, вiдвага, що пробивалась у кожному, гамiрне вистрибування на вулицю через дверi й розбите скло, гуркiт черевикiв на мокрому асфальтi, бiлi сорочки, котрi стрибають у бузкову нiч i свiтяться звiдти, жiночi постатi коло вiкна, якi напружено вдивляються в темiнь. Рекетири i кооператори, футболiсти й шпана з нового району – всi розсипаються темрявою i прочiсують пустирi, що починаються за парком, женучи невидиму жертву в бiк рiки, не даючи iй вислизнути, дивна гонитва, сповнена азарту i радостi, нiхто не хоче вiдставати, кожен пильно вдивляеться в чорноту лiта, пригинаеться до землi, намагаючись вгледiти ворога, за рiкою горять далекi електричнi вогнi, так наче в травi ховаються жовто-зеленi сонця, якi ми хочемо вигнати, аби розiгнати темряву навколо себе, яка гусне, мов кров, i прогрiваеться нашим диханням, нiби двигунами внутрiшнього згорання.

4

Тiеi ночi вiн спав глибоко й спокiйно, наче хтось переганяв крiзь нього сни. Вони прокочувались через нього, як вагони з мануфактурою через вузлову станцiю, i вiн переглядав iх усi, мов начальник станцii, вiд чого вигляд у нього був зосереджений та вiдповiдальний.