Ворошиловград

Простягнув менi пляшку з молоком. Я вiдмовився. Скутер виблискував бiлими боками, швидко нагрiваючись пiд сонячним промiнням. У долинi було тихо, мiж дерев снували птахи, нiби намагаючись знайти в повiтрi найменш прогрiтi дiлянки.

За якийсь час iз гаража вийшла Ольга. За нею, в робочому одязi, витираючи шию бiлоснiжною хусткою, пихтiв Травмований. В руцi тримав якiсь папери, якi, очевидно, щойно отримав вiд Ольги, незадоволено розмахував ними i намагався щось iй пояснити. Але та його навiть не слухала.

– Шура, – сказала вона, – ну що ти вiд мене хочеш?

Травмований зiжмакав папери, засунув iх до кишенi куртки i, розмахуючи кулаками, зник у гаражi.

– Що там у вас? – запитав я на всяк випадок.

– Нiчого, – коротко вiдповiла Ольга. Сiла на скутер, завела його, посидiла так якусь мить, заглушила двигун. – Германе, – сказала, – в тебе зараз багато роботи?

– Загалом багато, – розгубився я. – Але ось саме зараз у мене перерва.

– Давай сходимо на рiчку, – запропонувала вона.

 – Коча, – звернулась до старого, – ти не проти?

Коча на знак згоди зробив великий ковток.

– Ну то що – ти йдеш? – Ольга знову зiстрибнула зi скутера i рушила схилом униз. Менi не лишалось нiчого iншого, як встати i пiти слiдом.

Вона йшла попереду, вишукуючи стежку помiж густих кущiв терну та молодих шовковиць. Схил круто обривався, трава забивалась iй до кросiвок, зi стебел злiтали метелики та оси, пiд ногами миготiли смарагдовi ящiрки. Я ледве встигав за нею, знемагаючи вiд бiгу крiзь розпечене повiтря.

Зеленi ставало все бiльше, долина то виникала з-поза високих гiлок, то ховалася за ними, кiлька разiв дорiжка просто щезала, тодi Ольга легко зiстрибувала в траву i пробиралась уперед. Зрештою, я не втримався на ногах i покотився вниз гiрким полином, проклинаючи все на свiтi.

– Ей, що там? – гукнула Ольга звiдкись iзнизу. – 3 тобою все добре?

– Добре-добре, – незадоволено вiдповiв я.

Менi не подобалось, що вона помiтила i мою втому, i те, як я закотився в цi трави, i те, що я не витримую темпу, який вона задала ще там, нагорi.

Ну, давай, думав, пiдiйди i подай менi руку допомоги. Для чогось же ти мене затягла в цi хащi. Давай, пiдiйди до мене.

Але вона й не думала пiдходити. Вона стояла десь унизу, за стеблами, невидима й розпалена бiгом, стояла i чекала, тож я мусив пiдвестись i, вигрiбаючи з кишень пiсок, рушити вперед, на ii дихання. Далi йшли мовчки.