Ворошиловград

Але Катя жорстко потягла мене на себе i сказала з непiдробним переляком у голосi:

– Лежи, я сказала!

Я ввiткнувся обличчям iй у плече. Земля пiд ii волоссям була суха й потрiскана, кукурудзяними стеблами перебiгали мурахи, i пил забивався Катi в чорне волосся. Очi в неi були кольору пилу, вона нiби намагалася злитись iз мiсцевiстю й лишитись непомiченою. Лiтак тим часом пiдлiтав, гудiв вiдчайдушно й погрозливо, i якоiсь митi я прикрив Катю собою, втиснувшись у неi, як у траву. Вона насторожено дихала i раптом ковзнула рукою менi пiд футболку.

– Ти зовсiм мокрий, – сказала здивовано.

– Це вiд сонця.

– Лежи тихо, – повторила.

– Який у тебе незручний комбiнезон, – я намагався розстебнути гудзики на ii шлейках i просунути руку iй пiд футболку, але вони не пiддавались, я марно iх смикав i тягнув на себе, нервував i злився, а вона якось вiдсторонено й невагомо торкалась моеi шкiри, втiм, навiть не дивлячись на мене. Вона вся зосередилась на цьому лiтаковi, що раптом важкою тiнню шугнув по наших тiлах, оглушив ревом i швидко почав вiддалятись, лишаючи по собi дим, чад i пустку.

Менi навiть удалось розстебнути iй один iз гудзикiв, але тут вона, схоже, вiдчула, що небезпека минула, i враз, витягнувши свою руку менi з-пiд футболки, легко мене вiдштовхнула.

– Все, досить, – сказала i пiдвелась.

– Почекай, – не зрозумiв я. – Куди ти?

– Вставай.

– Та куди ти? Чекай.

– Досить, – спокiйно повторила вона i застебнула гудзик, над яким я так довго бився.

Чорт, подумав я.

І раптом почув над головою важке дихання. Пiдвiвшись, побачив коло себе вiвчарку. Я навiть не помiтив, коли вона пiдiйшла. Тепер бабуся Пахмутова стояла поруч i дивилась на мене з якимось непiдробним здивуванням – мовляв, що ти вiд нас хочеш. І я не знав, що iй вiдповiсти.

– Все, пiшли, – сказала Катя й рушила в бiк телевежi, що стримiла з-поза обрiю. Пахмутова охоче рушила за нею. Я пiдвiвся, обтрусив пил i обламано потягся за ними.

Дорогою Катя мовчала, на моi спроби зав'язати розмову не звертала уваги, щось мугикала собi пiд носа й розмовляла переважно з Пахмутовою.

Коло ворiт вежi зупинилась i простягла менi руку.

– Дякую, – сказав я. – Вибач, коли щось не так.

– Та ладно, – вiдповiла вона спокiйно. – Все гаразд. Не забрiдай у кукурудзу.

– Що ти iх так боiшся?

– Я iх не боюсь, – вiдповiла Катя. – Я iх знаю. Все, я пiшла.

– Чекай, – зупинив я ii. – Що ти ввечерi робиш?

– Ввечерi? Уроки вчу.