Маленький принц. Ілюстроване видання

А на твоiй планетi тобi досить було пересунути стiлець на кiлька крокiв. І ти знову i знову дивився на небо, коли тiльки бажав…

– Одного разу я за один день бачив захiд сонця сорок три рази!

І трохи згодом ти додав:

– Знаеш… Коли стане дуже сумно, приемно помилуватися, як заходить сонце…

– Отже, у той день, коли ти бачив сорок три заходи сонця, тобi було дуже сумно?

Але Маленький принц нiчого не вiдповiв.

VII

На п'ятий день, знову-таки завдяки баранцевi, я дiзнався секрет Маленького принца.

Вiн запитав несподiвано, без передмов, наче дiйшов цього висновку пiсля довгих мовчазних роздумiв:

– Якщо баранець iсть кущi, то вiн, мабуть, i квiти iсть?

– Вiн е все, що попадеться.

– Навiть такi квiти, у яких шипи?

– Так, i тi, у яких шипи.

– Тодi навiщо шипи?

Цього я не знав. Я був дуже зайнятий: в моторi заiло одну гайку, i я намагався ii вiдкрутити. Менi було не по собi, ситуацiя ставала загрозливою, води майже не залишилося, i я вже побоювався, що моя вимушена посадка погано скiнчиться.

– Навiщо потрiбнi шипи?

Поставивши будь-яке запитання, Маленький принц нiколи не заспокоювався, поки не отримував вiдповiдь. Непiддатлива гайка виводила мене з терпiння, i я вiдповiв навмання:

– Колючки нi для чого не потрiбнi, квiти випускають iх просто вiд злостi.

– Он як!

Запала тиша. Потiм вiн сказав майже сердито:

– Не вiрю я тобi! Квiти слабкi. І простодушнi. І вони намагаються додати собi хоробростi. Вони думають, якщо у них колючки, iх всi бояться…

Я не вiдповiв.

В ту хвилину я казав собi: якщо ця гайка i зараз не пiддасться, я так стукну по нiй молотком, що вона розлетиться на друзки.

Маленький принц знову перебив моi думки:

– А ти гадаеш, що квiти…

– Так нi ж бо! Нiчого я не гадаю! Я вiдповiв тобi перше, що спало на думку. Ти бачиш, я зайнятий серйозною справою.

Вiн подивився на мене здивовано:

– Серйозною справою?!

Вiн все дивився на мене: забруднений мастилом, з молотком в руках, я нахилився над незрозумiлим предметом, який здавався йому таким потворним.

– Ти говориш, як дорослi! – Сказав вiн.

Менi стало соромно. А вiн нещадно додав:

– Все ти плутаеш… Нiчого не розумiеш!

Так, вiн не на жарт розсердився. Вiн хитнув головою, i вiтер розтрiпав його золоте волосся.

– Я знаю одну планету, там живе такий собi чолов’яга з багряним обличчям. Вiн за все свое життя жодного разу не понюхав квiтки. Жодного разу не подивився на зiрку. Вiн нiколи нiкого не любив.