Синдром зародка

 – Але, якби залишився, безглуздо стирчав на перонi, посилаючи есемески i намагаючись постукати у вiконце, було б здорово. Так всi закоханi роблять, коли прощаються. Всi… Закоханi… Добре, що вiн пiшов».

Щоб вiдволiктися, вона розкрила прихоплений в дорогу роман i довго дивилася на цифру -115- внизу сторiнки. Лiтери розпливалися, не бажаючи складатися в слова.

«Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посмiхалася деревам…» – вона перечитувала цю фразу, як заклинання, кiлька разiв, шукаючи у нiй сенс.

Як безглуздо все вийшло.

«Приiжджай, я бiльше без тебе не можу!» – написав вiн в останньому листi. І вона помчала, як божевiльна. «Нiч туди, нiч назад, не так вже i далеко, тiльки подивитися один на одного, а раптом, це доля…» – умовляв вiн ii. На один день. Точнiше, на кiлька годин, якi повиннi були вирiшити всi питання iх пiврiчного вiртуального спiлкування.

Художник, вiд якого втекло натхнення, i колишня вчителька, яка вмiе розмовляти вiршами. І що з цього могло вийти?

Лiзi, мов цуценятi, раптом захотiлося сховатися у темному куточку вагона i тихенько поскиглити вiд образи.

Як боляче розбиваються мрii.

Зголоднiлий по жiночому тiлу, самотнiй художник оволодiв нею, не давши оговтатися вiд першого захопленого враження вiд нього. Це сталося прямо в майстернi на околицi Москви, серед запахiв пилу i фарб, серед дерев’яних рам, намальованих дерев i птахiв, якихось старовинних предметiв, наповнених давнiми таемницями. Просто i грубо. Без якихось там романтичних арабесок.

Це трапилося.

І як можна було вiдмовити, адже вона сама до нього приiхала. Напевно, це була бравурна мелодiя. Лiза не пам'ятае. Їi душа спочатку грала на однiй струнi, а потiм та обiрвалася i повисла, дзвякнувши наостанок пронизливо i тонко. Навiщо було на щось сподiватися?

Вже на вокзалi художник заметушився i спитав, скiльки коштуе квиток. Нiяково сунув iй в долоньку сто доларiв i криво посмiхнувся: «Вибач, я не знав, що ти в перший раз. Вiзьми на морозиво». Бiдолаха з жахом уявила, як вiн буде ii вмовляти, пхати грошi у кишенi, i хтось це побачить.

Вона машинально взяла новеньку купюру, вирiшивши, що потiм, коли все це, нарештi, закiнчиться, подаруе першому лiпшому жебраковi.

Але ж вона так вiрила, що це справжня любов. Виходить, вiн ii купив. «Може, Бог створив пустелю для того, щоб людина посмiхалася деревам…» – крiзь слiзну завiсу наполегливо читали ii очi. Було соромно i сумно.

У сумочцi задзвонив телефон. «Невже вiн?» – промайнуло в головi.

Нi.