Етимологія крові

Уперше таке зробив – пригорнув дiвчину до грудей i по головi гладити почав. А дiвчина не пручаеться, прихилилася до трунаря, ще дужче заплакала.

Аж раптом вiдчув, як гаряче йому стало. Злякався. Вiдступив вiд Степаниди трохи.

– Не плач, – каже iй, – така Божа воля: однi вiдходять, iншi народжуються. Що вдiеш.

Поховали дiда. Але Василевi з голови заплакана Степанида не виходить. Не може забути отого жару, що по тiлу його пройшовся, коли дiвчину обiймав. Якби таке повторилося! Тiльки щоб уже не плакала, щоб усмiхненою була, щоб мала якусь добру вiсть.

Тодi притис би до себе знову, щоб i радiсть ii вiдчути.

Спливав час. У Горностайполi вистачало смертей i весiль. Уже й Лiжбета весiлля свого сина справила – зi Степанидою одружився. Дiвчина закохалася ще тодi, коли втiшав ii у дiдовiй смертi. Тож ледве не стрибала вiд радостi, коли сватати прийшов.

Зажили собi тихим-мирним життям у Василевiй хатi. І Лiжбета жила з ними до смертi.

Але померла нестарою, вiд хвороби серця, онуки побачити не встигла.

Василь мав трохи заробiтку зi своеi працi, проте невеликi це були грошi. Не мiг втридорога лупити з родичiв померлих, хоч i майстер був гарний. Любив свою роботу, так, навiть гордився нею, але задоволений бiльше був вiд того, що робив. Чуже горе на зиск його не спокушало. Тож знав справжню вартiсть отих – зi слiзьми чужими змiшаних – грошей…

Найбiльшою втiхою для Василя була його донечка.

Пiзно вона у них зi Степкою народилася – обом уже було за тридцять. Ледве дочекалися, думали вже, без дiтей старiсть зустрiчатимуть. Але всмiхнулася раптом доля – дарувала дитинку.

Пiдросла та, що вже чорнi кучерi сплiталися у двi тугi коси, уквiтчанi рiзнобарвними – до несмаку, але по-дитячому весело – стрiчками. Великi зеленi оченята жадiбно всмоктували у себе всi дива iхнього полiського краю i вiд того ставали такими глибокими-глибокими, наче криниця посеред двору.

Гарненькою була iхня Ганя, нiчого не скажеш. Як не дбати про щасливе прийдешне такоi.

Та й жiнку свою любив Василь. А чого вiд любовi не зробиш, чим не пожертвуеш. Отож скоро забули вони про корову, що промiняли ii на золотi кульчики-пiвмiсяцi. Зажили спокiйно, як i ранiше. Нiби нiколи i не сварилися мiж собою Василь та Степанида.

Того ж року Ганя пiшла до школи. Вчилася потроху читати i писати.