Черниговка. Исторические портреты

– Поживемо з тобою вкупi, скiльки Бог велить, – продолжал Яцько, обращая речь к невесте, – поживемо, i по-старiемось, i дiтей наживемо, i станем iх паровати, тодi спом’янемо, як чудно ми самi спаровались! Прийшлось нам повiнчатись, да зараз i розiйтись, як двi хмарки, тiльки ненадовго.

– Менi здаеться, – сказал Кус, – се вже останнiй поход буде на сього пройдисвiта Дорошенка: от уже третiй год манить наших, обiцяе приiхать i свое гетьманство здать, а потiм знову збираеться бусурман вести на руiну християнську.

Тепер уже, мабуть, прийде йому кiнець.

– А може, й так станеться, як сталось торiк i позаторiк, що ходили, походили да назад вернулись, нiчого не вдiявши, – сказала Молявчиха.

– А що б ти, свахо, здорова була: навiщо ти нещастя пророкуеш? – сказал порывисто Кус. – Бог есть милостив: на його уповають царi i владики: Бог – утiха християнству й смирить бусурманську гординю. На його надiемось!

– Вибачайте менi, дурнiй, свати! – сказала Молявчиха.

 – Бо я дуже вже з лихом спiзналась за свое життя. Се непереливки! Мiй добрий чоловiк – царство йому небесне, не нажилась я з ним: погубили його проклятi недбляшки! А мене саму хiба мало мучили i катовали! На плечах досi шрами видко, як Дрозденко, собачий син, отполосовав нагайкою-дротянкою! По правдi йому, бiсовому, сталось: пiзнав, мабуть, лютий катюга, як-то боляче людям бувае, як йому залiпили кулi у груди! Тим оце я, дурна, як згадаю, що було колись зо мною, так i думаю: як би не стряслось знову якого лиха! Вибачайте мене, панство свати!

Молявчиха встала с места и поклонилась Кусу и Кусихе.

– Знаемо, свахо, знаемо добре, що тобi немало Господь посилав лиха, та все те вже минуло i не вернеться. Як з нами ти порiднилась, так з тiеi пори все лихо минуло. Поцiлуемось да вип’емо добру чарку! – сказал Кус, выпивая и подавая Молявчихе чарку с горелкою.

– Дай, Боже, нашим любим дiткам промiж себе кохатись i довго жити в щастi i здоров’i! – произнесла Молявчиха, выпивая чарку и передавая Кусихе.

– Дай, Боже, – сказала Кусиха, – вмiстi з нами глядiть i не наглядiться на iх коханнячко i не налюбоватись iх щастям!

– А нашим любим i шановним родителям велика i нескончаема до нашоi смертi дяка за те, що нас вигод овали, i до розуму довели, i нас спаровали! – сказал Молявка, выпивая горелку из чарки и передавая чарку невесте.