Дон Жуан

Коли ж, вчинивши свинство визначне,

зречеться вiн обiцянки своеi

i гудити поему розпочне,

я людям право матиму сказати,

що грошi вiн украв од передплати.

211

Домовленiсть подiбна гарантуе

менi тепер широке визнання,

i байдуже – що мiсячники всуе

або газети скажуть навмання.

В життi не дбав нiколи завчасу я,

аби мене минала та гризня,

«Квартальник», як i «Единбурзькi вiстi»,

щодо незгодних дуже норовистi.

212

«Non ego hoc ferrem calida juventa,

consul Planco»[51 - «Я не стерпiв би цього в днi жагучоi юностi, консул Планко» (латин.

Отож, коли при мутних водах Бренти

я навiть ще й рядка не сотворив,

скрутнi бували в мене теж моменти,

але до справедливостi порив

був дужчий, нiж сьогоднi, коли Третiй

Георг царюе, стримуючи лет iй.

213

Тепер менi вже тридцять пролунало —

вже сивiти й волосся почало.

Час про перуку дбати. Та чимало

сивин уже i серце здобуло!

(Що буде в сорок?) Так мое невдало

ранiш за весну лiто одцвiло…

Життя прожито й грошi.

моя тепер слабiша, нiж учора.

214

Невже у душу, памороззю вкриту,

не западе вже свiжiсть, що могла

добути радiсть вiдгомонiв свiту,

як мед, що з квiтки п’е його бджола?

Невже його нема у надрах цвiту?

Нi, вiн iде не з того джерела,

а з нашого умiння розпiзнати

у кожнiй квiтцi власнi аромати.

215

Ти, серце, замiнити вже нiколи

не зможеш свiту цiлого менi.

Колись його ввiбравши видноколи,

ти б’ешся вже тепер в самотинi.

Нема солодких мрiй уже. Хоч кволе,

ти вiдтодi не стало гiршим, нi.

З’явилася досвiдченiсть серйозна,

хоч де було узятися iй, – хтозна.

216

Минула зваба нiжного похмiлля —

дiвчат, жiнок, а особливо вдiв, —

вже через них дiйти до божевiлля

я не спроможний нинi, як умiв.

Не п’ю бордо i не роблю зусилля,

щоб натяк на взаемнiсть завиднiв

i щоб, як всi джентльмени, гандж надбати,

я скнарою тепер волiю стати.

217

Я честолюбства не плекав до скону, —

стражданню й насолодам недарма

його принiс я в жертву безборонну.

І ось плоди старань мого ума:

тепер кажу, як голова Бекона

рекла: «Є час, був час, часу нема».

Так, свiтлу юнiсть з мрiями ясними

я передчасно обмiняв на рими!

218

У чому зваба слави? Чи не в тому,

щоб аркуш вiршi сповнили й пiснi?

Це – висхiд на вершину, що в густому

довiчно потопае туман?.