Дон Жуан

Коли ж юнак яснi розплющив очi,

iм рай вiдкрився… (Мовив же колись

святий Павло, що милосердя – мито,

перед яким ворота в рай розкрито!)

132

Невдовзi у печерi запалало

i вогнище, даруючи тепло, —

деревини всiлякоi чимало

на березi годящоi було:

дошки, що iх вiд суден вiдламало,

трухлява щогла, кинуте весло:

i шторми, дяка Боговi, i шквали

тут кораблi нерiдко розбивали.

133

Дiвчата вдвох Жуановi i ложе

з гiлок улаштували та зела,

пiдклали хутро, знаючи, що зможе

воно додати хворому тепла.

Гайде не пожалiла i, як гоже,

для того й соболi своi зняла,

пообiцявши – лиш замрiе ранок,

iз дому принести йому снiданок.

134

Дiвчата ще й не рушили додому,

а вiн заснув, як мертвий у трунi.

(Напевне, тiльки Боговi вiдомо,

що сниться людям у такому снi).

Вiн так заснув, що не почув би й грому —

не мучили пробутi в морi днi,

як мучить часом нас несамовито

ввi снi усе, що вчора пережито.

135

Гайде пiшла.

учулося, що вiн ii назвав.

Вона мерщiй, мов у несамовитi,

вернулася й побачила: вiн спав.

Бувае, що насниться й не сновидi —

уява не цураеться забав:

либонь, забула дiвчина, що й знати

вiн ще не може, як ii назвати.

136

Вона пiшла, служницi наказавши,

аби не прохопилася, бува.

Та знала й без наказу це, як завше,

дорослiша на рiк або на два.

В природнiй школi лiт не змарнувавши,

людина добрий досвiд здобува,

а ця, як кожна жiночка бувала,

тих двох рокiв дарма не змарнувала!

137

Коли вгорi засяяв перший промiнь,

ще спав Жуан в печернiй темнотi

i не будив його чаiний гомiн

та ручаiв дзвiночки золотi.

Вiн спочивав, мов нехтуючи спомин

про лихо, котре випало в життi,

коли рятуе тiльки випадковiсть,

як дiдова про те звiтуе «Повiсть».

138

Не те було з Гайде. Вона й хвилини

вночi спокiйно спати не могла —

iй снилися чомусь морськi глибини,

в яких загиблих плавали тiла.

Вона збудила всiх. Мов з домовини,

служниця встала заспана i зла,

а слуги – тi кляли ii породу

на всiх говiрках сонячного Сходу.

139

Але вона примусила iх встати

пiд приводом, що спати навiть грiх,

коли скидае нiч потворнi шати

i сяе ранок в променях своiх.

І справдi, грiшно ранок марнувати,

як мить, коли коханцевi на смiх

спадае траур, котрий носять в муцi

по мужевi чи ще якiйсь тварюцi.