Дон Жуан

208

Та Джулiя… Невже зродила втому

вона так швидко в милого свого?

О, безсумнiвно, мiсяць винен в тому —

нове кохання – витiвка його.

Коли не так, якого б чорта в ньому

з’являлася нi з того, нi з сьог?

непереборна кидатися звичка

до кожного привабливого личка?

209

Ненавиджу нестiйкiсть хворобливу,

текучу й невловиму, наче ртуть!

Я з вдач таких завжди даюся диву.

В менi постiйнi нахили живуть,

i я любов плекаю незрадливу.

Та, на хистку заманюючи путь,

з’явилась вчора дiвчина премила

i почуття непевнi породила…

210

В менi фiлософ мовив: «На дозвiллi

ти про подружнi узи краще дбай!»

«То так, – сказав я, – але зубки бiлi

та очi цi менi вiщують рай…»

«О, схаменись!» – в античному вiн стилi

гукнув: мовляв, чужого не займай!

Чого домiгся мудрий дiдуган цим,

що був не греком, а венецiанцем?

211

Спинитися? Напевне, доведеться.

Але й писати далi на час?.

Усе, що в нас розбещенiстю зветься, —

довершеностi шана i красi.

Тож не про нас, а про природу йдеться,

з якою ми погоджуемось всi.

Милуемося ж статуею в нiшi, —

то чи живi створiння не гарнiшi?

212

В цих почуттях – шукання iдеалу,

як здатностi, що Бог нам дарував;

це платонiчнi нахили загалу,

що вiд тварин рiзнять нас або трав:

без них життя пригаснуло б помалу.

Я почуття цi коротко б назвав

спостерiганням з домiшкою хiтi

для нашого спалахування в свiтi.

213

Цi почуття нам коштують багато!..

Що, коли б справдi випало i нам

завжди до однiеi почувати

те, що до Єви почував Адам?

Наскiльки меншi ми зазнали б втрати

сердечних сил з грошима пополам,

якби у нас була одним-едина

на все життя нам суджена дружина!

214

Душа, як небо, – теж частина раю.

Як в небi, в нiй бувае день i нiч,

гримить гроза, коли з-за виднокраю

зринае хмара… І сльозами з вiч

ряснiе дощ – кiнця йому немае.

Густий туман i мряка навсiбiч

така, що й промiнь вибитись не може,

що на англiйський клiмат дуже схоже.

215

Печiнка – це лiкарня задля жовчi,

але порядок в нiй – не доведи!

І функцii медично-оздоровчi

виконуе сяк-так вона завжди.

Ошкiрить пристрасть зуби своi вовчi

слiдом за тим нового лиха жди:

i страх, i лють, i ревнощi грiховнi

iз неi вириваються назовнi.

216

Тож я анатомiчний свiй аналiз

кiнчу, терпцевi знаючи межу.

Дванадцять написати ще зосталось

менi пiсень чи бiльше, не скажу.