Санькя

Вiн одягся, одразу обрядившись i в штани, i в майку, й у светр, i, не пiдпускаючи близько думки «…як там дiд, глянути…», пройшов, потягуючись i намагаючись ступати тихо, у далекий кут, до карток, що бiлiли невиразно.

От це велике фото часто вражало Сашка: 1933 рiк, сiльськi дiвчата сидять групою, iх близько двадцяти. Дiвчата пещенi, можна сказати – мордатi, одна одноi спокусливiшi. Але ж – колективiзацiя, працювали за галочки. Сашко все забував запитати в бабусi, як воно так? Бабуся ж бо, от вона тут, близько шiстнадцяти рокiв iй чи що (вона не знала свого дня народження й нiколи його не вiдзначала) – але гарна вже дiвка, усе при нiй.

І 1933 рiк надворi.

А от i дiдусь iз другом, 1938 рiк. Обличчя яснi, очi широко розплющенi, суворi чоловiчi напiвусмiшки. Командирський годинник на руцi дiда, величезний, виставлений напоказ. Товариш наче кавказькоi зовнiшностi, але гiдний такий кавказець, яскравий, людина-зблиск, яка нiби невiдомим чином вiдбивала фотоспалах. 1938 рiк. Чого посмiхаються? Добре iм. Задоволенi, що фотографуються, попереду – життя.

Товариш дiда (Сашко забув його прiзвище) геройськи загинув у Вiтчизнянiй вiйнi, льотчик був. Його погруддя стоiть бiля магазину, з вiчно зiв’ялими квiтами бiля пiднiжжя.

Дiдусь мав захист вiд призиву – до сорок другого року його на фронт не брали – вiн був кращий комбайнер в областi. Дiдусь тодi вже з бабусею був одружений, хоча дiтей ще не було.

Але восени 1942-го й дiдусевi довелося вiдправитися на фронт. Незабаром вiн потрапив у полон.

І в полонi пробув усю вiйну. Розповiдав про це неохоче. Любив тiльки згадувати, як у полонi поворожив йому ведун i передбачив, що жити дiдовi до вiсiмдесяти рокiв.

– Люди вмирали безупинно, щодня, по декiлька, – говорив дiд. – Спали поруч, щоб теплiше, усi рядком. Усi разом переверталися з боку на бiк, кiлька разiв за нiч. Інший раз повертаешся, а поруч сусiд уже сконав, холодний лежить… Менi нагадали, а я не повiрив: нiхто не вiрив, що день ще прожити вдасться – а менi кажуть «вiсiмдесят рокiв».

Але дожив. Навiть бiльше вже.

Коли помер Сашкiв батько, дiдовi було вiсiмдесят чотири.

Дiд на поминках ще раз розповiв цю iсторiю i додав:

– Треба було у вiсiмдесят помирати. Сини живi були. Щасливим би помер. А зараз, Санькя, i не зрозумiю, нащо жив – нiчого немае, нiкого не нажив, як не жив.

Бабуся казала: у полонi дiд вижив тому, що не курив. Нiмцi видавали полоненим тютюн i хлiб. Дiд мiняв свiй тютюн на хлiб в iнших полонених. За так не вiддавав.