Америка

Я ж цiлий час мав таку пiдозру! – сказав вiн капiтановi, потiм обняв i поцiлував Карла. Той сприйняв усе це мовчки.

– А вас як звати? – спитав Карл, вiдчувши, що дядько вiдпустив його. Вiн хоч i був дуже ввiчливий, але зовсiм не схвильований i намагався збагнути, якi наслiдки може мати ця подiя для паровичника. Досi нiщо не говорило про те, що Шубаль може навернути ii на свою руч.

– Зрозумiйте ж, юначе, свое щастя, – кинув капiтан, якому Карлове запитання здалось образливим для особи пана Якоба. Той саме вiдвернувся до вiкна, вочевидь, щоб не показувати присутнiм свое схвильоване обличчя, яке вiн легенько втирав хусточкою.

– За свого небожа вас визнав сенатор Едуард Якоб. Тепер на вас чекае блискуча кар’ера, на яку ви ранiше навiть i не сподiвалися. Ви тiльки уявiть собi, як вам усмiхнулася доля, тож опануйте себе!

– В мене справдi е дядько Якоб в Америцi, – вiдказав Карл, обернувшись до капiтана, – але, якщо я вiрно зрозумiв, Якоб – це прiзвище пана сенатора.

– Атож, – кинув капiтан з гiднiстю.

– Ну, мого дядька, брата моеi матерi, звуть Якоб, а прiзвище ж у нього, звичайно, мае бути таке, як у моеi матерi до одруження, себто Бендельмайер.

– Панове! – вигукнув сенатор, який, почувши Карлове пояснення, мерщiй одiйшов од вiкна. Усi, за винятком портових чиновникiв, зареготали, хто – зворушено, а хто – без нiякого виразу.

«Щоб я сказав щось смiшне, то нiби нi», – подумав Карл.

– Панове, – повторив сенатор. – Ви не з моеi i не зi своеi волi були присутнi при невеличкiй родиннiй сценi, тому я можу хiба що дещо вам пояснити, бо, як менi здаеться, тiльки пан капiтан, – тут вони обмiнялися поклонами, – з усiм обiзнаний.

«Тепер менi справдi треба стежити за кожним словом», – сказав собi Карл i зрадiв, бо краечком ока помiтив, що паровичник потроху оживае.

– Упродовж багатьох рокiв свого перебування в Америцi – а втiм, слово «перебування» не зовсiм пасуе до американського громадянина, бо я е ним усiм серцем, – отже, упродовж багатьох рокiв я живу цiлком вiдiрвано вiд своiх европейських родичiв з причини, розповiдати про яку, по-перше, тут не мiсце, а по-друге, менi було б справдi дуже важко.

Я навiть боюсь тiеi митi, коли менi, може, доведеться виповiсти про неi своему любому небожевi, бо тодi, на жаль, доведеться бризнути в живi очi йому про батькiв та iхнiх приятелiв.

«Це мiй дядько, поза сумнiвом, – вирiшив Карл, слухаючи його мову. – Певно, вiн змiнив свое прiзвище».