Америка

– Що ж вас примусило виiхати?

– Ет, пусте! – мовив Карл i махнув рукою, наче жбурляючи всю цю iсторiю геть. При тому вiн подивився з усмiшкою на паровичника, нiби просячи вчинити йому ласку i нiчого не питати бiльше.

– Мабуть, на те була причина, – зауважив паровичник, i годi було зрозумiти, чи хотiв би вiн почути про ту причину, чи нi.

– Тепер i я мiг би стати паровичником, – сказав Карл, – моiх батькiв не обходить, ким я стану.

– Мое мiсце звiльняеться, – зауважив шмаровоз, цiлком певний сказаного, застромив руки в кишенi штанiв, а ноги в пом’ятих i засмальцьованих, сiро-сталевого кольору штанях закинув, щоб iх випростати, на лiжко.

Мусив Карл вiдсунутися до стiни.

– Ви лишаете корабель?

– Атож, сьогоднi ми забираемося геть.

– І чому? Не подобаеться вам тут?

– Так, причиною цьому умови; не завжди притичина в тому, чи подобаеться щось комусь, чи нi. Мiж iншим, правда ваша, особисто менi не подобаеться. Ви, вочевидь, не покладали серйозно стати паровичником, i тодi не було нiчого простiшого.

Я наполегливо вас вiдраджую вiд цього ремесла. Коли ви хотiли студiювати в Європi, то чому б вам не спробувати тут? Куди европейським унiверситетам братися до американських…

– Можливо, – вiдказав Карл, – але грошей на студii в мене як кiт наплакав. Щоправда, читав я про одного чоловiка, що вдень працював у якiйсь установi, а вночi вчився, аж поки здобув титул доктора i, здаеться, навiть став бургомiстром, але витривалiсть на таке потрiбна неабияка, правда ж? Боюся, що ii менi бракуе.

До того ж i учнем я був не надто старанним, й зi школою, правду кажучи, розпрощався легко. І в тутешнiх школах вимоги, певно, багато суворiшi.

Англiйською я майже не розмовляю. І взагалi тут, здаеться менi, проти чужинцiв упередженi.

– Ви теж це зауважили? Ну, тодi все гаразд. Значить, ви той, хто менi i потрiбен. Бачите, ми тут на нiмецькому кораблi, належить вiн лiнii Гамбург—Америка, чому ж тут не ми, самi нiмцi? Чому головний машинiст – румун? А прiзвище його – Шубаль.

Диво, та й годi. І цей шевлюга на нiмецькому кораблi тягне з нас жили! Не думайте, – задихався паровичник, махаючи руками, – що я просто вирiшив побурчати. Я знаю, що у вас нема жадного впливу i самi ви ще той бiдолаха. Це вже аж надто! – І вiн заходився гамселити кулаками по столi, не зводячи з нього очей.