Америка

Цiкаво, що ж скаже Мак, коли я йому все це розповiм.

На згадку про Мака вона вiдпустила Карла, в його невиразних думках той видався йому справжнiм рятiвником. Якусь часину вiн iще вiдчував на шиi Кларине волосся, а вiдтак ледь вiдвернувся, а тодi лежав непорушно.

Вона зажадала, щоби Карл встав, вiн не вiдповiдав i не ворушився. Вона запалила десь свiчку, кiмната освiтилася, на плафонi з’явився зигзагоподiбний вiзерунок, але Карл лежав, спершись головою на подушку софи, так як його вклала Клара, не пересунувши ii анi на палець.

Клара ходила кiмнатою туди-сюди, сукня шелестiла об ii ноги, мабуть, коло вiкна вона затрималася надовше.

– Накомизився? – почулося ii запитання. Карл дуже важко сприймав те, що в цiй кiмнатi, яку пан Поллундер призначив на цю нiч йому, вiн так i не знайде спокою. Тут бродило це дiвчисько, зупинялося i говорило, а воно ж так невимовно йому набридло. Мерщiй спати, а тодi геть звiдси – ось едине його бажання. Йому навiть уже не хотiлося до лiжка, а спати тут-таки, на канапi.

Вiн тiльки й чекав, коли вона пiде, щоби пiдхопитися за нею до дверей, зачинити iх на засувку i знову кинутися на канапу. Йому так кортiло потягнутися i позiхнути, але не хотiлося цього робити перед Кларою. Отож вiн лежав собi так, незмигно дивлячись догори, вiдчував, як нерухомiе лице, а якась мушка лiтала довкола й мерехтiла йому перед очима, а вiн так до пуття i не знав, що це.

Клара знову приступила до нього, схилилася в напрямку, куди був скерований його погляд, i якби вiн не опирався, то мав би вже ii побачити.

– Тепер я пiду, – сказала вона. – Може, в тебе згодом з’явиться охота прийти до мене. Дверi до моеi кiмнати четвертi, рахуючи вiд цих, на цьому боцi коридора. Тож пройдеш повз трое дверей, а наступнi – твоi. Я вже не зiйду до зали, а буду в своiй кiмнатi. Ти й мене добряче втомив. Не скажу, що чекатиму на тебе, але якщо захочеш прийти, приходь. Пригадай, що ти обiцяв пограти менi на фортепiано. Та, можливо, я вже геть тебе вимучила, що ти навiть не годен поворухнутися, тодi залишайся i виспися.

Батьковi про нашу колотнечу я наразi не скажу анi слова; згадую це на випадок, якщо це тебе непокоiть. – Пiсля цього вона, попри начебто втому, двома стрибками вибiгла з кiмнати.

Карл негайно сiв, це лежання вже ставало нестерпним. Щоби трохи розрухатися, вiн пiдiйшов до дверей i визирнув у коридор. Але ж темiнь! Вiн зрадiв, коли, зачинивши на ключ дверi, знов опинився при столi у свiтлi свiчки.