Америка

Вочевидь, вiн витлумачив Карловi слова так, що Карл збираеться цiлу нiч просидiти в iдальнi, розмовляючи i випиваючи з панами.

Карловi не хотiлося тепер робити зiзнань, до того ж вiн подумав, цей служник, що подобався йому бiльше, нiж iншi тутешнi служники, зможе показати йому напрям на Нью-Йорк, а тому сказав:

– Якщо хочете тут зачекати, то це, без сумнiву, буде з вашого боку велика люб’язнiсть, i я радо прийму ii. В кожному разi за хвильку я вийду i скажу вам, що далi. Гадаю, ваша допомога менi ще знадобиться.

– Згода, – сказав служник, поставив лiхтар на пiдлогу i вмостився на низенький постамент, порожнеча якого, ймовiрно, була пов’язана з перебудовою будинку, – отже, я чекаю тут… Свiчку також можете залишити в мене, – встиг iще сказати служник, коли Карл уже збирався зайти до зали iз запаленою свiчкою.

– Але ж я розтелепа! – скрикнув Карл i простягнув свiчку служниковi, що лише кивнув на це, i то невiдомо, чи навмисне, чи то просто внаслiдок погладжування бороди.

Карл вiдчинив дверi, якi без його провини голосно задеренчали, бо ж складалися з однiеi-единоi скляноi пластини, що майже прогиналася, коли швидко розчахнути дверi й триматися за саму клямку.

Карл злякано вiдпустив дверi, бо збирався увiйти якраз дуже тихо. Вже не озираючись, вiн iще помiтив, як служник, що, вочевидь, злiз зi свого постаменту, без жодного звуку зачинив за ним дверi.

– Вибачте, що перешкоджаю, – сказав вiн обом панам, що подивилися на нього дуже здивовано. Водночас вiн швидким поглядом оббiг залу, чи не знайде, бува, десь мерщiй капелюха.

Та його нiде не було видно, зi столу вже геть усе прибрали, може, його зовсiм недоречно вже винесли кудись до кухнi.

– Де ж ви залишили Клару? – спитав пан Поллундер, для якого, до речi, Карлова поява, здавалося, була не така вже й небажана, бо вiн одразу ж по-iншому сiв у своему фотелi, повернувшись до Карла. Пан Грiн iз удаваною байдужiстю витягнув гаманця, за розмiром i товщиною справжне чудовисько свого виду, здавалося, в багатьох вiддiленнях вiн шукае чогось певного, та, шукаючи, читав i iншi папери, що потрапляли йому пiд руку.

– Я маю одне прохання, тiльки прошу вас, не зрозумiйте його хибно, – сказав Карл, хутко пiдiйшов до пана Поллун-дера i поклав, стоячи праворуч вiд нього, руку на бильце фотеля.

– І що ж то за прохання? – запитав пан Поллундер, дивлячись на Карла прямим, вiдвертим поглядом. – Вважайте, що його вже виконано. – І вiн обняв Карла i притягнув його собi помiж колiна.