Унія

– Пан Штефанович розбирався з цiею пригодою, – на всяк випадок повiдомив писар, коли зiбрав розкиданi подушки i вмостився на них по турецьки. Кiраса не давала зiгнутися i тиснула на стегна.

– І про протекцiю пана електора менi вiдомо, – кивнув Немирич. – Але вiд того сiя, як ти кажеш, пригода не стае свiтлiшою, чи не так? Князевi вже доповiли. Вiн у великому гнiвi.

– На ранок нас тут не буде.

– Не випустять, – похитав головою сенатор. – При обох брамах поставленi княжi наглядачi.

Пильнують.

Виговський задумався. Краем ока побачив, що Немирич на нього дивиться.

«Ну й навiщо ти менi це все розповiв?» – подумки запитав вiн сенатора, а вголос мовив:

– За нами правда, Бог поможе.

– Виходить на те, що окрiм Божоi помочi стратегеми у вас немае, – пiдсумував Немирич.

– Будемо мiркувати.

– Мiркуйте, – сенатор заплющив очi; це, серед iншого, могло означати, що розмова закiнчена.

Виговський пiдвiвся, начепив шапку з пером й рушив до виходу.

– Помiркувати удвох не бажаете? – кинуто було в спину.

Писар зупинився, сказав не обертаючись:

– Най дiеться Божа воля.

– Ще б сказали: iншалла[38 - Іншалла – на все воля Всевишнього (араб.)].

Виговський про себе всмiхнувся: таки не почулося, Немирич знову перейшов на «ви».

– Якщо ви, пане сенаторе, чогось пропонуете… – писар зняв шапку, повернувся до кальяну, розслабив ремiнцi на кiрасi, сiв на подушки й потягнув через мундштук диму.

– А якби я склав вам компанiю? – сенатор випустив з рота цiлу хмару диму.

– …?

– А ви б показали менi Маслов Став.

– Показав? – Виговському вперше за весь цей день стало весело.

– Кожному Донату потрiбний свiй Вергiлiй.

– Звiсно. Але ж там не пекло.

– Та й ви не Публiй Марон, – нова хмара диму рушила просто писаревi в очi.

– Ви зможете вивезти нас з мiста? – взяв бика за рога Виговський.

– І не тiльки, – посмiхнувся сенатор.

– Вам потрiбна карета для пораненого i я готовий дати вам ii. Безоплатно. А ще я беру з собою охорону, що стане в нагодi, якщо ви все ж таки вирiшите iхати через Подолiю.

– Ви вмiете дивувати.

– Себто?

– Враховуючи, що пан Янош залишився обiдати у Скибицькоi, нiяк не второпаю: звiдки ви знаете про Подiльський шлях.

– Я б нiколи не змушував вченого шляхтича бути нишпоркою. І як ви про таке могли подумати, – скривився Немирич.