Унія

Вiн дивився на писаря темними очима, якi пасували б якiйсь красунi зi степового хутору; в непевному свiтлi i його погляд i його врода здалися Виговському мальованими темперою на iконнiй дошцi. В цьому хлопцевi було щось моторошне, щось зовсiм чуже i цьому трактиру, i тутешнiм людям. За ним вгадувалася якась люта пустка, але вона не була родичкою навколишнього снiжного запустiння.

Писар звернув допит на Самуiла:

– Кого образив?

– Нiкого, пане.

– Навiщо ж тебе шукали?

– Щоб вбити.

– …?

– Дечого вiдаю.

– Мусиш менi сказати.

– То, пане, недобре знання.

– Чим недобре?

– Вiд нього вам буде лише гiрше.

– Менi вирiшувати, не тобi.

– Але ж…

– Я тепер твiй пан i володар. А також пан i володар твоiх грiхiв та всього твого знання.

– Готовий, пане, вам у всьому коритися, – колiна в юнака пiдгиналися; видно було, що воля залишила його розум.

– То корися.

Навiть при свiчках було видно як пурпур вiд темного волосся до пiдборiддя залив обличчя Самуiла. Вiн ще якусь мить вагався, а потiм нахилився до вуха Виговського й швидко зашепотiв.

6

Врештi-решт Мечислав змушений був визнати, що на схiдних шляхах дроги зручнiшi за карети i котчii. Пiсля Гострополя дорога у звичному розумiннi зникла, злилася з незайманим заснiженим простором, й лише просiки в заростях та дiбровах вказували на присутнiсть тракту. Лижви весело шарудiли снiгом, сонце висiло праворуч – на пiвдорозi помiж багряною стягою, що пiдносилася над обрiем й лазуровою банею зенiту.

Вiд морозу сина пiдстарости вiдокремили хутряний одяг, овечi лiжники та широкий запон з ведмежих шкур. Пiд ним вони лежали утрьох – вiн, Зорка-молодший та поранений в ногу драб. На поворотах приходилося мiцно триматися за боковi палi: дроги заносило, мало не перевертало. Час вiд часу санному потягу приходилося зупинятися й очiкувати на сенаторську карету. Їi тягнула шестiрка коней, але важка коробка просувалася з пригодами, зариваючись в глибокий снiг, зачiпаючись за корiння i каменi.

Креховецький також обрав дроги. На виiздi з Гострополя до нього приеднався Леваi, який вiдступив свое мiсце в каретi пораненим. Невдовзi й Немирич з Виговським пересiли на коней. Вони iхали вiдразу за передовими, спiльно з ними вдивляючись в закорчованi та порослi вербами балки.

У молодому лiсi, серед осик, охоронцi сполохали невелику ватагу, що чекала на когось простiшого. Побачивши комонних, розбiйники кинулися тiкати й лише двох догнали мушкетнi кулi.