Зачарована Десна

Не озлоблених темних жорстоких молодцiв треба посилати б за вiйськом у трибуналах, а цiлителiв духовних ран i калiцтв, чутливих i розумних, що знають цiну крихотцi добра в лиху годину. Народ наш загибае… Гине… Велика тризна.

Не зостанеться навiть могил; нiкому великi насипати – малi душi.

Не зостанеться його споруд архiтектурних – iх майже знищено уже давно, а зараз i до краю. Нi малярства, нi письма. Бо й музеi розбито чи розкрадено мерзотниками i з'iдено шашелем, що точив душу народну столiття.

26/V 1942

Нема героiв

Творять великi смертнi дiла на полi бранi, великi бойовi подвиги, великi небаченi геройськi великостi, а рiк уже минув, i вмерли всi маленькими, маленькими i дiють ще живi, щоб не вийшло часом перебору.

Що й говорити, скупенька наша мачуха iсторiя. І непривiтненька.

26/V 1942

Нiмцi вибирають кращих дiвчат. Кращих, розумнiших, привiтнiших. Не горбатих же й не репаних. Сотнi тисяч кращих продовжувательок нашого роду зникне з нашоi землi i загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротну даль.

Буде лунати украiнська пiсня недолi по всiх горах, по долинах, по всiх суворих i непривiтних Украiнах.

Друга записна книжка

«Іди своею дорогою»

26/V [19]42

Тринадцятого сiчня сорок другого року в тридцятиградусний мороз – у Киевi на Подолi було оце i нiколи не вернеться – вели по вулицi з тюрми роздягнених, в одних трусах, i босих, у кайданах сто чоловiк матросiв на розстрiл через увесь Киiв. Ішли, бряжчали кайданами невольники на рiднiй землi.

Народ дививсь i завмирав од страху. А нiмотi того тiльки й треба. Ведуть собi та на бранцiв хижо поглядають.

На грудях автомати, а в грудях вовчi душi.

Не витримали люде. З ризиком для нещасного, злиденного життя знiмали з себе манатки i кидали засудженим на плечi.

– Не треба, дiйдем так. А ви собi гуляйте. Дiждались гiтлерiвськоi волi, гуляйте, множтеся, раби!

– Давай, хлоп'ята.

Затягли моряки свою пiсню «Раскинулось море широко» i пiшли на страту. Вони забули про нечуваний мороз, що палив iх огнем.

Голi i босi, з пiднятими гордо догори головами, вони бачили перед собою рiдне блакитне море i спiвали востанне йому славу.

Орденоносний мiщанин:

– Тiльки не треба зариватися вперед. Кому це потрiбно? Адже, якщо гарненько подумати, це, по сутi кажучи, не що iнше, як зворотний бiк боягузтва.

– Так, звичайно, – одповiв я мiщанину, – це справдi зворотний бiк боягузтва. Називаеться воно ще хоробрiстю i мужнiстю.