Зачарована Десна

– У всiх у них, – сказав Кравчина з укоризною, – своя звiряча правда. У нас своя, народна, приспана вiками, шiсть вiкiв учили нас по-рiзному мислити, рухатись, молитись. Шiсть столiть грiли нас рiзними огнями, просвiщали нас рiзним свiтом, кидали в боi одних проти одних пiд рiзними знаменами – австрiйськими, румунськими, угорськими, польськими…

Не всi бiйцi розумiли свого командира. Але вiрили вони, що се була iх гiрка правда, вiрили свому капiтану, i перед ними уперше розкрився рiдний iх свiт у всiй своiй зловiснiй величi i драматизмi.

– Та жива душа народна. Прошумiли столiття, i нашу народну правду, трохи не мертву от довгого сну, пiдняв з могили Сталiн.

Зiбрав вiн нашi землi воедино i сказав: «Живiть. Спасибi за вiрнiсть мечу i за дружбу. Не забувайте про дружбу народiв нiколи. Вся ваша сили в дружбi».

І зiйшлися ми, брати, за шiсть вiкiв уперше, обнялись, заплакали…

– Ми там були. Ми були у Львовi. В Буковинi, – закричали пораненi з своiх кривавих калюж.

– Се ми обнiмались там з братами.

Ми плакали там, – загомонiли, захвилювались бiйцi.

– Так, товаришi, се були ми, – сказав Кравчина, – се було при нас, за шiсть вiкiв уперше. Хто се забуде? Хiба незабутне можна забути коли?.. Було… Та не встигли ми вдивитися брат в брата, не встигли звикнути до рiзницi своiх зморщок i рубцiв, як вже знову розiдрано, розторгано, рознесено нашу Украiну i залито кров'ю. Розтяв ii нiмецький фашистський кат, розкидав порубане ii тiло. І кому? Румунii нiкчемнiй. «Губернаторству» польському.

Мадярським катам. Ось вони, – показав Кравчина на нiмцiв, i голос його був гнiвний, як голос народу. Скажiть же менi, брати, чи можем ми не битись?

– Нi, будемо битись усмерть, – закричали артилеристи i кинулися вже бiгти до гармат, та Кравчина спинив iх одним рухом руки.

– Не усмерть, а на життя. За великий Радянський Союз народiв[2 - У «Щоденнику» подибуемо й такий, у дусi часу, запис: «Потрiбен абзац, у якому пiдкреслити, що без допомоги росiйського народу украiнський народ загинув би у вiйнi.

І треба пiдкреслити трагедiю нашу». Тобто концептуально О. П. Довженко тримався канону, що його в 60-х роках було сформульовано, як «Украiна наша радянська» (П. Ю. Шелест). – Р. К.] i за нашу Украiнську державу вiд Закарпатськоi Русi аж до самого поля бою.

– Огонь, – закричав, не стримавшись, Іван Запорожець.

Не витримали народнi серця. Обнялися бiйцi, як стояли, i заплакали. Тiльки самi сильнiшi стояли нерухомо, мов завороженi, стримуючи гордi сльози.