Зачарована Десна

Цей душерятiвний мотив дозволяв усе передовiрити iдеологii режиму, що виглядала неприступною фортецею, за стiнами якоi (усi ми – люди…) надiйно почуваешся.

Отже, i Довженка прославляеш, украiнськiй культурi прислуговуешся, й советська влада тобi вдячна…

Працюе моторошний стереотип тоталiтарного уявлення про культуру. Вiзьмiмо дуже гарне коштовне видання «Довженко i свiт» (1984), а в ньому – доволi цiкава стаття американського дослiдника Артура Найта з книжки «Найживiше з мистецтв». У статтi «Поетичний символiзм Довженка» (iз зрозумiлоi причини заголовок було перекладено як «Особливий символiзм» – 1973 року, пiсля розгрому поетичного кiно Украiни, арешту й суду над його лiдером Сергiем Параджановим, слово «поетичний» було забороненим) зроблено кiлька купюр.

Не буду iх повнiстю наводити, а лише процитую, щ о викидають, i висловлю припущення – чому зроблено купюри. «Довженко, – пише А. Найт, – бiльше, нiж хто iнший з його росiйських сучасникiв, наповнюе своi фiльми глибоким духом гуманiзму XIX столiття». Навiть незручно коментувати мотиви перестраховки: що з цього приводу скаже «княгиня Марья Алексевна», тобто «старший брат», який мае монопольнi права, як на гуманiзм, так i на XIX столiття… Далi: «Найзворушливiшою сценою в усiй роботi Довженка стала смерть старого мисливця в «Аероградi». Людина органiзовувала диверсii проти Аерограда, вiн повинен умерти. Його друг, прихильник нового ладу, веде його в гори, де колись десятками рокiв вони мандрували, будучи вiльними вiд урядiв, мiст, прогресу… Потiм звучить пострiл. Перемiг прогрес – але немае радостi вiд перемоги». – Так писав А. Найт 1957 року, та 1984 року радянська iнтелiгенцiя не мала права на сумнiв: по-перше, що значить «бути вiльним вiд урядiв»? Адже Ленiн учив: жити в суспiльствi й бути вiльним вiд суспiльства неможливо. По-друге, вбивати «ворогiв народу» треба без будь-якого жалю. Навiть якщо вiн – друг. Навiть – коли рiдна матiр… І, нарештi, третя купюра: «Пiсля 1934 року, однак, кiнематографiя в Радянському Союзi стала в основному мистецтвом за вказiвкою, з темами, що iх диктували вiдповiдно до нацiональноi полiтики, й стилями, що пристосовували для легкого розумiння масовоi аудиторii». Далi про фiльми «Щорс» i «Мiчурiн» («Життя в цвiту»): «Але обидва залишають неприемне вiдчуття того, що вони зробленi на замовлення. В них немае пiднесеноi сили його раннiх робiт…»

Отак писав Артур Найт. З ним нiхто не сперечався, нiхто не переконував читача в помилкових судженнях захiдного дослiдника.