Зачарована Десна

Пiд цим оглядом, крiзь досвiд власних блукань манiвцями i сподiвань, щирих поривань i затамованих комплексiв, честолюбних мрiй i погано прихованих ревнощiв, заздрощiв до можновладних колег, крiзь правдивi страждання й пророчо-ясне усвiдомлення трагедii Украiни, що гине в полум'i военного лихолiття, крiзь пустелю духовноi порожнечi, в якiй постiйно перебував Довженко, вiн нiс свiй хрест з единою метою, единою надiею – допомогти украiнському народовi вiднайти духовну опору у власних силах.

Такою фундаментальною опорою стала оспiвана, опоетизована Земля його дитинства.

З тiеi розпуки (що вiйна, що мир – однаково бiда i безлiч жертв) митець вийшов на берег материзни духовно оновленим, сильним, дотепним i по-справжньому мудрим. Хресна дорога вивела його до вiчного вогню любовi – любовi до Украiни й усього святого, що Олександр Петрович Довженко носив у собi як украiнець.

* * *

…Урочисто йшов оркестр. Грав марш «Гей, там на горi сiч iде!» Як раптом: «Лягай! Вставай! Кругом! «Інтернацiонал», сучi сини! Вперед!» І що? Заграли, пiшли… Здаеться, зупинились.

А йшли, охрещенi сучими синами втраченоi, здавалось, навiки Украiни.

Господи, прости нас, ми всi були подiбними у своiй ницiй, рабськiй довготерплячостi й покорi – йшли, бiльш як сiм десяткiв рокiв… Вперед? Назад! За цей час i риба геть зникла, й вчорашнi гречкосii не мають сьогоднi кашi…

«Господи, пошли менi сили!»

У рiзнi часи Тарас Шевченко в Петербурзi, Олександр Довженко в Москвi, Василь Стус в пермськiй мерзлотi, напевно, повторювали у свою смертну годину це звертання.

Ласка Божа iм однаково була потрiбна, щоб оновлена Украiна сприйняла iхне повернення, як порозумiння з усiма сущими нашоi Землi на рiвнi душi, як найцiннiший нацiональний спадок, який сприятиме зростанню нашоi свiдомостi, вкорiненню нацiональноi iдеi, розвою всеосяжноi загальнолюдськоi духовностi.

Роман Корогодський

Щоденник

1941-1956

* * *

Перша записна книжка

1941

Обiрванi, бруднi, обмороженi румунськi й iталiйськi полоненi солдати кинулися на таких же жалюгiдних нiмецьких полонених, i почалася бiйка.

Їх не можна було розняти. Це було видовище гидке i символiчне.

Люди дивилися на це з огидою, як на щось нелюдське, найогиднiше.

Горбатi нiмецькi солдати. Кривi, тонкi, як глисти.

Полонених нiмцiв били жiнки, i нашi конвоiри нiчого не могли вдiяти. Спроба захистити нi до чого не привела. Жiнки були злi i страшнi. Це була сама ненависть.