Зачарована Десна

Коли я згадую зараз вiдступ, я бачу довгi-довгi дороги, i численнi села, i околицi, i скрiзь жiночий невимовний плач. Плакала Украiна. Вона плакала, гiрко ридала, свою долю проклинала. Ой синочки моi, синочки, на кого ж ви мене покидаете? Куди ведуть вашi дороги? Хто нагодуе вас, хто вас догляне? Де загубите ви своi молодi голови? Хто повернеться? Вернiться! Жита, пшеницi похилились у наших степах. Вернiться. На кого ви нас покидаете?… Ой дiточки нашi, куди вас женуть? Покидаете ви нас на горе, на поталу, на знущання ворогу.

Чи занесе ж ворон костi вашi додому? Чи побачите, чи найдете ж ви могили нашi, чи втопчуть нас у землю нiмцi, що й слiду не стане на землi?

Виють собаки, вiщують недолю, i небаченi птицi лiтають уночi над селом i вiщують недолю. І реве худоба вночi, i вiщуе недолю. Бiжать мишi степами незчисленнi на схiд i вiщують недолю. Сини нашi, наша надiе, смутку наш! Ой побiжу ж я за вами, хоч годиночку, поки не впаду на землю. Стогне земля пiдо мною, стогне, тужить, стугонить, чуе недолю.

Насуваеться сила ворожа, закута в залiзо i сталь, iде смерть наша. Іде наша смерть, наша наруга. Дiти нашi… Брате мiй, дружино мiй. Тату!

Прощайте, мамо! Я не чую вас. Наше життя, й горе, й смерть потонуло в океанi горя, розчинилося як крапля в морi.

Така наша доля нещаслива, така нещаслива земля наша. Плаче дiвчина, плаче сестра, плаче дружина, плачуть дiти.

Тату наш! Вернiться.

Тату наш молодий, зарiже нас нiмець. Вип'е нашу дитячу кров, висмокче, собi вицiдить.

Заморить нас вошами та голодом.

Прощайте, моi квiти нiжнi, прощайте!

Батьки палили хати.

Дiвчата плакали. Дiвчата поiли нас холодною водою, i мовчали, i вдивлялися в нашi очi широко розчиненими очима, мовчки вопрошали свою сумну долю. «Що жде мене? Що жде красу мою, мою молодiсть?» В очах дiвочих був невимовний сум i невловиме, невимовне передбачення, передчуття недолi. Недоля простягла свою тiнь на землю нашу, на нарiд наш.

Ми йшли на схiд.

Ми не йшли на схiд.

Ми кидали свою зброю i крадькома йшли до своiх хат.

Ми ставали дезертирами, ще на бiльше горе матерi нашоi. Нас проклинали люде через тиждень, i ми самi себе кляли i плакали, коли ворог прийшов у наше село. Тодi ми спалили своi хати з жiнками i дiтками i тiкали в лiси, оглядаючись на свое страшне пожарище. Прощайте. Є Бог – плюньте йому у всевидяще око. Нема Бога – простiть нас. Загинемо й ми у боротьбi зi зброею в руках. Не загинемо – будуть у нас другi жiнки i другi дiти.