Зачарована Десна

Потопив би оце вас.

– Спасибi, дiду.

– Іди пiд три чорти.

Описати, як дiда розстрiляли за перевiз.

– Стрiляйте, не крутiться перед очима. Програли ви вiйну.

– Чому?

– Не скажу.

Пiймали парубка. Вiн так перелякався, йому так багато задали зразу запитань, вiн так розгубився, на нього так вороже дивилося багато сердитих очей i так навколо страшно клацала зброя, що в нього опустiла голова i не слухався язик, i вiн промовляв тiльки кiнчик запитань.

– Признавайся, сволоч, ти дезертир?

– Дезертир… – белькотiв його язик.

– Ти прийшов шпiонить сюди, так?

– Так… – говорив вiн, як у снi.

Вiн увесь час хотiв плакать i всю силу потратив на те, щоб стримати плач, i не стямився, як його уже розстрiляли i пiшли далi.

А прибiгла мати i все життя буде тепер плакати i до смертi не взнае, за що ж його вбили своi люде.

Описати трибуну. Нашу трибуну робили якiсь невiдомi майстри з якогось особливого дерева i, видно, закляли, заворожили ii. Вона вiдрiзнялася од всiх трибун тим, що на нiй нiхто не мiг сказати правди.

Якi вже було смiльчаки не сходили на неi часом, але щось заводило язика i вони говорили таке щось. Сходили з трибуни. А як тiльки скiнчиш говорити, зiйдеш з неi, знову неначе все стае на свое мiсце. Що й говорити, вона була заворожена, i говорили на нiй, як увi снi. Всi говорили одним тоном. Дехто, ставши на це зачароване мiсце, мiнявся так, що його не можна було взнати. Тому, мабуть, i стенограми треба потiм правити, вони схожi на промови, як дрова на дерево. О трибуно! Скiльки дурнiв сходило з тебе переможцями.

Як менi жалко (згадав оце), що знищили хутори на Украiнi. Скiльки це коштувало грошей! Як би це пригодилося зараз! Як згидило наш чудовий пейзаж i скiльки бездарностi i холоду було в цiм непотребствi. Чого тiльки не робилося, гей, у нас та й на Вкраiнi, гей-гей, та й на «соняшнiй» Украiнi! Якi тiльки «мiроприемства» не викаблучувалися для щасливого заможного життя!

Прочитав був N свою статтю «Украiна в огнi».

Вiн сказав менi:

– Одне мiсце нереальне. Ти пишеш – був великий плач. Це неправда. Іменно нiякого плачу не було. Дивилися сумно, але не плакали. Нiхто не плакав, розумiеш?

«Брешеш, – подумав я, – брешеш, слiпий чиновнику.

Плакала вона вся, обливала сльозами твою дорогу, а ти дивився на неi через своi окуляри i через шкло закритоi машини i нiчого не бачив, бо не хотiв бачити, слiпче. Плакала, ой як плакала! Нi одна краiна у свiтi так не плакала.