Круговерть

– Іспанець чи даго[15 - Даго – загальна назва iталiйцiв, португальцiв i пiвденноамериканцiв латинськоi раси.]? – чемно поцiкавилася панi О’Браен.

– Я колумбiець, мадам, – гордо промовив генерал. – І розмовляю iспанською. У вашому вiкнi написано, що тут балакають iспанською. Як же це?

– Але ж ви тiльки-но нею зверталися, чи не так? – зауважила мадам. – А я от не можу.

У готелi «Еспаньйол» генерал Фалькон попросив кiмнату й облаштувався в нiй. Пiд вечiр вiн вийшов на вулицю, щоб побачити дива цього гамiрного мiста Пiвночi.

Коли вiн прошкував, то згадував дивовижне золоте волосся мадам О’Браен.

«Це тут, – сказав сам собi генерал, без сумнiву, своею мовою, – мае жити найвродливiша сеньйора на свiтi. У Колумбii я не бачив таких краль серед наших красунь. Але ж нi! Не генераловi Фалькону думати про вроду. Моя вiдданiсть належить моiй краiнi».

На розi Бродвею та Малоi Рiалто генерал розгубився. Вуличний рух здивував його, а решiтка одного автомобiля штовхнула його на вiз, навантажений апельсинами.

Водiй таксi ледь не наiхав на нього й вилив на голову гостя мiста цiле цеберко прокльонiв. Генерал дiстався до тротуару й знову отетерiв, коли свист вiд деко для арахiсу гаряче дмухнув йому вухо.

– Yalgame Dios[16 - Yalgame Dios (iсп.) – присягаюся Господом!]! Яке ж пекельне це мiсто!

Коли ж генерал нарештi вибирався з юрби перехожих, неначе поранений якийсь бекас, його примiтили одночасно два мисливцi.

Один iз них був «Забiяка» Мак-Гайр, спортивна система котрого вимагала використання мiцноi руки й застосування не за призначенням восьмидюймового уламку свинцевоi рурки. Іншим мисливцем асфальту був «Павук» Келлi, спортсмен iз витонченiшими методами.

У нападi на очевидну для них здобич пан Келлi був швидшим. Його лiкоть акуратно заблокував натиск пана Мак-Гайра.

– Вали звiдси! – жорстко наказав вiн. – Я його першим побачив.

Мак-Гайр утiк, наляканий вищим розумом.

– Даруйте, – звернувся пан Келлi до генерала, – але вас трохи пом’яли в натовпi, еге ж? Дозвольте менi вам допомогти.

Вiн пiдняв капелюх генерала й струсив iз нього пил.

Методи пана Келлi не могли не досягти успiху. Генерал, здивований i збентежений гамiрними вулицями, вiтав свого визволителя як кабальеро з якнайбезкорисливiшим серцем.

– Я б волiв, – зауважив генерал, – повернутися до готелю О’Браена, в якому зупинився.