Круговерть

– Хто не слiпий, той знае, – вiдказала Кетi спересердя. – Ти навiть не поглянув на мiй новий капелюшок. І спiдницю. І це в час, коли всi дiвчата одягають новi веснянi шати. Дурнику! То ти пiдеш до церкви зi мною?

– Я хочу, – сказав Деннi. – Якщо той Великдень зародився там, то вони мають бути спроможними дати якесь пояснення. Не те щоб капелюшок був негарний, але зеленi троянди – просто чудовi.

У церквi проповiдник промовляв, не задумуючись, що каже. Вiн белькотiв дуже швидко, бо квапився додому на раннiй святковий обiд, але свою справу знав добре.

Було одне слово, яке домiнувало в його проповiдi – воскресiння. Не нове творiння, а нове життя, що зароджуеться зi старого. Парафiяни чули про це й ранiше багато разiв. Але на шостiй лавi вiд кафедри сидiв чудовий капелюшок – поеднання духмяного горошку та лаванди – i привертав увагу присутнiх.

Пiсля церкви Деннi затримався на розi, поки Кетi чекала, з досадою лупаючи своiми небесно-блакитними очима.

– Ти зараз пiдеш додому? – перепитала вона.

 – Але не зважай на мене. Я й сама дiйду. Ти, вочевидь, дуже заклопотаний. Нема ради. Чи побачу я вас ще колись, пане Мак-Крi?

– Я буду, як завжди, у середу ввечерi, – вiдказав Деннi, обернувся та перейшов вулицю.

Кетi почимчикувала собi, а зеленi троянди обурливо похитувалися. Деннi зупинився за два квартали. Вiн непорушно застиг бiля бровки на розi, встромивши руки до своiх кишень. Обличчя молодика було нiби з каменю витесане. Глибоко в його душi ворушилося щось таке маленьке, гостре, непомiтне та невловимо тонке, що його жорсткi фiбри розпiзнати аж нiяк не могли.

Це було щось нiжнiше за квiтневий день, бiльш витончене, нiж вибух почуттiв, чистiше та глибше, нiж кохання до жiнки – бо iнакше чому вiн вiдвернувся вiд зелених троянд i очей, якi вабили його впродовж року? І Деннi не знав, що це таке. Проповiдник, котрий поспiшав на вечерю, щось сказав йому, але Деннi не мав лiбрето, щоб второпати ту сонну iнтонацiю. Але проповiдник казав правду.

Раптом Деннi втелющив себе по нозi й залементував хриплим вигуком захвату.

– Гiпопотамус! – заволав вiн до стовпа на дорозi. – Ну, як я не здогадався? Трясця його матерi! Я знаю тепер, про що вiн лопотiв. Гiпопотамус! Хiба це не вiдсилае вас до Бронкса! Уже рiк минув, як вiн це почув, i майже не схибив. Ми закiнчили на 469-му роцi до Рiздва Христового, а вiн i досi пам’ятае. Спробуй здогадайся, що вiн мав на увазi.