Круговерть

Раптом опудало сови, що мостилося на сiдалi з чорного дерева бiля освiтленоi кулi, повiльно пiдняло крила, i з його очей блиснуло електричне сяйво.

З переляку Томас вилаявся, схопив бронзову статуетку Геби зi шафи поруч i швиргонув ii з усiею силою в цю страшну та гидку птаху. Пугач i його сiдало впали й розлетiлися в рiзнi боки. Цiеi ж митi почулося клацання, i кiмнату затопило свiтло з десятка матових куль вздовж стiн i стелi. Золотi фiранки розсунулися i зiйшлися, i до покою увiйшов таемничий автомобiлiст.

Вiн був високим, одягнений у вечiрнiй гарнiтур, iдеально й зi смаком пошитий. Вiн носив золотисто-коричневу блискучу борiдку в стилi ван Дейка, достатньо довге та хвилясте волосся, плавно роздiлене навпiл, i мав великi гiпнотичнi, по-схiдному розкосi очi, що надавали йому вражаючого та приголомшливого вигляду. Якщо ви зможете уявити якогось великого росiйського князя в троннiй залi iндуського раджi, котрий наближаеться, щоб привiтати гостя-iмператора, то приблизно уявите собi його манери. Але Томас Мак-Квейд був занадто близький до того, щоб зомлiти, щоб таке собi уявляти. Коли вiн лупав очима на господаря в шовковому, вишуканому й трохи лячному халатi, то невиразно думав про стоматологiв.

– Розумiете, доку, – сказав вiн обурено, – та гаряча пташка, яку ви тримаете на гiлцi. Сподiваюся, що я нiчого не зламав. Але я майже очманiв, коли вона залiпила менi своiми лiхтарями, i я жбурнув у сову тiею маленькою металевою дiвчинкою, що стояла в креденсi.

– Це просто механiчна iграшка, – махнув рукою джентльмен. – Хочу попросити вас сiсти й поясню, навiщо я привiв вас до свого обiйстя. Можливо, ви не зрозумiете й вам не сподобаеться психологiчний примус, який змусив мене зробити це. Тому я вiдразу ж перейду до сутi, пославшись на те, що ви знаете родину ван Смуйта з пiвнiчноi Вашингтон-сквер.

– А що, у нього срiбло вкрали? – перепитав Томас саркастично. – Коштовностi зникли? Звiсно, я iх знаю. Чи, може, кудись подiлася парасолька однiеi зi старих ледi? Ну, я iх знаю.

І що далi?

Великий князь м’яко потер бiлi рученьки.

– Чудово! – буркнув вiн. – Дивовижно! Чи я змушений особисто повiрити в халдейський гороскоп? Дозвольте вас запевнити, – правив вiн далi, – що боятися немае потреби. Замiсть цього, гадаю, я зможу вам пообiцяти дуже щедру винагороду. Дасться чути.

– Вони хочуть мене повернути? – поцiкавився Томас iз чимось схожим на його стару професiйну гордiсть у голосi.