Сім’я Оппенгеймів

І все-таки: iх зв’язуе, безперечно, щось бiльше, нiж скороминуще уподобання. Вiн знае, що ii снобiзм – захисна маска; справдi ж вона меланхолiк, який мучиться дiяльною порожнечею свого iснування. А вона вiдчувае в ньому певнi подiбнi ж, тiльки далеко бiльше прихованi, властивостi, якi вiн не хоче в собi визнавати. Вона дивиться на Рут Оппенгейм без усмiшки, з цiкавiстю. Перетворити Рут Оппенгейм на свiтську панну було б при бажаннi неважко, але спроба зробити з берлiнськоi свiтськоi панни таку Рут Оппенгейм здебiльшого закiнчилася б невдачею.

Професор Едгар Оппенгейм, медик, розмовляе з паном Франсуа, ректором гiмназii iменi королеви Луiзи. Едгар, як усi Оппенгейми, трохи важкотiлий, але водночас гнучкий, темно-русявий, висмiюе безглузду самовiльнiсть усiх расових теорiй. Скiльки було проведено дослiджень кровi, вимiрювань черепа, скiльки дослiдувано волосся – i все безрезультатно. Едгар Оппенгейм говорив жваво, без тiнi професорського менторства, багато й швидко жестикулюючи; руки в нього легкi, не такi м’ясистi, як у iнших Оппенгеймiв, руки вправного хiрурга.

– Я нiколи не помiчав, – закiнчив вiн, усмiхаючись, – щоб гортань так званого арiйця реагувала на певнi подразнення iнакше, нiж гортань семiта.

Едгар Оппенгейм не був нi евреем, нi християнином, нi семiтом, нi арiйцем, вiн був ларингологом, ученим, так певним своеi науки, що в ньому нiколи не виникало навiть зневаги, гнiву або жалю до творцiв i послiдовникiв расовоi теорii.

Ректор Франсуа гаряче пiдтримував його.

І вiн насамперед був учений, фiлолог, пристрасний любитель нiмецькоi лiтератури; давнiй член «Товариства бiблiофiлiв», вiн був у близьких приятельських вiдносинах з Густавом Оппенгеймом.

– Людська природа, – твердив вiн, – за час iсторii людства анi трохи не змiнилася. Вивчаючи, наприклад, рух Катилiни, не можна не дивуватися, як вiн навiть зовнiшньо схожий з нацiонал-соцiалiстським рухом. І тодi, як i тепер: декламацiйнi хори, непутящi промови, безсовiсна демагогiя, найгiршого сорту дилетантизм.

Будемо сподiватися, – закiнчив вiн, – що i серед нас знайдеться незабаром Цицерон.

Пан Франсуа – худорлявий, з нiжними рожевими щоками, iз зовсiм бiлими великими, викоханими вусами. Вiн носить рiзкi окуляри з неоправленими скельцями. Говорить плавно, не надто повiльно, не надто швидко, закругленими – хоч зараз iх друкуй – фразами. Безперечно, йому приемнiше було б зараз мати справу з бiблiотечними томами, нiж розмовляти з присутнiми.