Сім’я Оппенгеймів

Пан Вольфсон, пiсля всiх вiдрахувань, мае одержати чистих 298 марок за мiсяць. Потiм премiальнi й проценти дають загалом ще 50 марок у середньому. 300 марок вiн вiддае фрау Вольфсон на утримання сiм’i з чотирьох душ; таким чином йому залишаеться, крiм мiсячного квитка на пiдземку, близько сорока марок на каву та iншi витрати. Раз на тиждень пан Вольфсон звичайно iде в ресторан «Старий Фрiц» i рiжеться там у скат з колегами по ферейну. Вiн добре грае i iнодi картковими виграшами, – хоч 20 вiдсоткiв з них вiдраховуеться в касу ферейну – збiльшуе мiсячний прибуток марок на шiсть-сiм.

У цьому листопадi вiн мае чималий шмат. Даючи мiсячний звiт фрау Вольфсон, вiн спокiйно може приховати вiд неi цiлих вiсiм або навiть десять марок.

Чекаючи на кельнера, вiн сласно обмiрковуе, що йому зробити з прихованими грошевими лишками. Вiн мiг би, наприклад, купити кiлька краваток, що вже давно ваблять його очi, вiн мiг би запросити до кафе фрейлен Ерльбах iз бухгалтерii. Вiн мiг би, примiром, ще раз поставити на оту закордонну конячину.

Ясно. Це якраз те, що треба. Вiсiм чи дванадцять марок – рiч чудова, але жирним зробиться шмат, коли вони перетворяться на вiсiмдесят-сто марок. Маркус Вольфсон завжди йде ва-банк. Це знають його колеги в магазинi, це знають колеги по ферейну. Вiн зробить це зараз; ще не повертаючись у магазин, вiн забiжить до тютюновоi крамницi Мейнеке, де приймаються ставки, i поставить грошi на коня.

Пан Мейнеке радо зустрiчае старого клiента.

– Давно не бачилися, пане Вольфсон. На кого думаете грати? – питае вiн i тут же додае: – Великий попит зараз на Маркезiну, але ви добре знаете, любий пане Вольфсон, у мене щодо цього немае певноi думки.

Нi, пан Вольфсон не мае зайвих грошей, щоб ставити на Маркезiну. Але е там коник, що зветься Quelque fleurs (Кiлька Квiток). Пан Вольфсон гордий своею прекрасною французькою вимовою.

– Ну, – каже вiн, – так я твердо «за».

Пiсля сповненоi хвилювань першоi половини дня, друга пройшла тихо.

А потiм настала найкраща частина доби – вечiр.

Вже дорогою додому, хоч яке прокурене й важке повiтря було в пiдземцi, Маркус Вольфсон з насолодою смакуе наперед те почуття затишностi, яке обiйме його в його квартирi. Вiн пiдiймаеться сходами до виходу з пiдземки. Ось i знайомi дерева. А ось i вкрита травою дiлянка, яку почнуть забудовувати наступного року. Ось вiн звернув на Фрiдрiх-Карлштрасе. А ось i вiн, дорогий його серцю будинок.