Сім’я Оппенгеймів

А Едгар бiгае з одного кутка в iнший швидкими, дещо важкими кроками, вивертаючи ступнi всередину; халат плутаеться у нього мiж ногами. Обидва забули про все, що не стосуеться життездатностi й коефiцiента розмноження певноi бацили.

Раптом Едгар перелякано спиняеться. Вiн витягае годинника: десять хвилин на першу. Його кидае в жар, коли вiн згадуе, що старий Лоренц чекае на нього. Вiн припиняе розмову на пiвсловi. Маленький лiкар Якобi, блискучий вчений, як тiльки розмова перестае торкатись його мiкробiв, загасае i перетворюеться на сiрого потворного карлика, яким вiн i е насправдi.

Чи сказати йому, що вiн поспiшае у справi, яка торкаеться його, Якобi. «Нi, – думае Едгар, – у жодному разi нi. Старий Лоренц – людина чесна, але в адмiнiстративних справах завжди е якийсь коефiцiент непевностi. В усякому разi не менший, нiж при хiрургiчному способi Оппенгейма. Як вiн сидить, цей бiдняк, – шкода дивитись».

Поспiшно тисне Едгар руку Якобi. В нього рука не велика, але малесенька ручка Якобi потопае у нiй.

– В один iз найближчих вечорiв ви повиннi у нас повечеряти, любий Якобi. Менi хочеться з вами хоч раз добре поговорити. Ех, ця клята наша берлiнська заклопотанiсть.

Едгар усмiхаеться; вiд усмiшки обличчя його вiдразу стае зовсiм молодим.

Знов лине вiн коридорами, i халат парусами лопотить за ним. Вiн запросив маленького Якобi на вечерю, треба сказати Гiнi, треба умовитись щодо часу. Сестра Гелена мае йому нагадати про це. Добре було б умовитись на такий вечiр, коли Рут буде вiльна.

Чому вiн згадав раптом про дочку? Безперечно, якась асоцiацiя з доктором Якобi. Напевне, це загарливiсть або, просто кажучи, одержимiсть, з якою обое прагнуть своеi мети. Вiн, Едгар, глузуе з сiонiзму Рут. Йому б слiд було придiляти дочцi бiльш уваги. Бiльше розважностi, дочко! Не йди в монастир, Офелiе! Шкода, що найпростiшi речi найважче зрозумiти. Вiн – нiмецький лiкар, нiмецький вчений. Але не iснуе медицини нiмецькоi або медицини еврейськоi, iснуе наука й бiльш нiчого. Це знае вiн, знае Якобi, знае старий Лоренц. Але Рут уже цього не знае, i ще менш, нiж вона, знають це люди, вiд яких залежить справа. Йому трохи неприемно думати про нараду, на яку вiн поспiшае. «Кiнець кiнцем, треба було б вiдiслати маленького Якобi до Палестини», – всмiхаеться вiн.

* * *

У директорському кабiнетi все вiдбуваеться так, як гадала сестра Гелена. Таемний радник Лоренц з’явився точно о дванадцятiй, ii професор спiзнився, в неi е час, щоб порадитися з Лоренцом.