Повне зібрання творів

– Це, безперечно, буде справедливо…

Знаючи людей, я зрозумiв основу думки, якоi вона не вмiла висловити: «Була б справедлива, напевне, не моя смерть, а порятунок – не мене, а радше того, що я несу в собi…»

– Отже, в тобi, – запитав я ii, – е щось важливiше за твою юну плоть i осяйнi очi? Ти гадаеш, нiби бережеш щось у собi, а проте в тобi нiчого не лишиться, коли ти помреш…

Їi обличчям промайнула тривога, iй бракувало слiв, щоб вiдповiсти:

– Можливо, пане, ви маете слушнiсть…

Але я вiдчував, що вона визнае мою слушнiсть тiльки в iмперii слiв, не вмiючи захиститися там.

– Отже, ти схиляешся.

– Так, простiть мене, я схиляюся, але я, пане, не говоритиму…

Я зневажаю кожного, кого силують говорити аргументи, бо слова мають пояснювати тобi, а не вести тебе. Вони позначають, не мiстячи нiчого. Але ця душа була не з тих, що iх можна розкрити словесним вiтром.

– Я, пане, не говоритиму, але я схиляюся…

Я поважаю того, хто, незважаючи на слова, навiть якщо вони суперечать однi одним, лишаеться сталим, наче форштевень корабля, який попри безумство моря невiдступно пливе за своею зорею.

Бо в такому разi я знаю, куди ми пливемо. А тi, хто замикаеться у власнiй логiцi, дотримуеться своiх слiв i крутиться на всi боки, наче гусiнь.

Я довго й пильно дивився на неi:

– Хто викував тебе? Звiдки ти? – запитав я.

Вона усмiхнулася, не вiдповiвши.

– Потанцюеш?

Вона танцювала.

Їi танок був чудовий, i це не здивувало мене, бо в нiй щось було всерединi.

Чи дивився ти про рiчку з висоти гiр? Ось вона натрапила на скелю i, не змiгши пiдточити камiнь, вирiшила обминути.

Далi рiчка повернула вбiк, щоб скористатися сприятливим схилом. А на рiвнинi сповiльнилася закрутами, бо сили, якi тягнули ii до моря, тепер вiдпочивали. Ще десь рiчка заснула в озерi. Потiм пустила один рукав уперед, прямолiнiйно, щоб поставити його на рiвнинi, наче меч.

Отже, менi подобалося, що танцiвниця натрапила на силовi лiнii. Нехай ii жест отут заплутаеться, а тут вивiльняеться. Нехай усмiшка, нещодавно така невимушена, тепер стане мукою, щоб бути як полум’я пiд великим вiтром, нехай тепер вона ковзае з легкiстю, наче невидимим схилом, а за мить нехай уповiльниться, бо ступати iй важко, вона немов видираеться на гору.

Менi подобаеться, що вона спираеться на щось. Або трiумфуе. Або вмирае. Менi подобаеться, що вона – частина краевиду, збудованого навколо неi, i що в неi е думки – i дозволенi, й iншi, якi вона засуджуе. Погляди можливi й погляди неможливi.