Повне зібрання творів

Я вiдiйшов далеко, я повернувся, я дивився й побачив, що люди навколо золотого тiльця не зацiкавленi, а тупi. А дiти, народженi сьогоднi, менi чужiшi, нiж молодi варвари без вiри. Я важкий вiд марних скарбiв, наче вiд музики, якоi вже нiколи не зрозумiють.

Я почав свою працю з сокирою дроворуба в лiсi, й п’янiв вiд спiву дерев. Отже, чи слiд замикатися у вежi, щоб бути справедливим? Але тепер, коли я надто близько бачив людей, я вже втомився.

– Покажись менi, Господи, – бо все стае важким, коли втрачаеш смак Бога».

Пiсля великого трiумфу менi приснився сон.

Адже я ввiйшов переможцем у мiсто, i юрба заполонила вулицi пiд хмарою корогв, кричала й спiвала, помiтивши мене. А квiти вистеляли нам дорогу нашоi слави. Та Господь наповнив мене лише единим гiрким почуттям. Я був, здавалося менi, в’язнем недоумкуватого народу.

Адже юрба, яка оспiвуе тебе, робить тебе передусiм страхiтливо самотнiм! Те, що дають тобi, вiдокремлюеться вiд тебе, бо немае мiсточка мiж тобою та iншим, хiба що на шляхах Божих.

Тiльки люди, якi простираються разом зi мною в молитвi, – моi справжнi товаришi. Ми приголомшенi однаковою мiрою i е зернами одного колоса, чекаючи хлiба. А цi люди обожнюють мене й створюють у менi пустелю, бо я не вмiю шанувати тих, хто помиляеться, й не можу погодитись на таке обожнення мене. Я не вмiю сприймати фiмiам, бо не суджу про себе за думкою iнших i втомився вiд себе, менi важко носити себе самого i менi треба, щоб увiйти до Бога, позбутися самого себе. Отож тi, хто кадить менi фiмiам, засмучують мене й роблять пустельним, наче порожню криницю, до якоi схиляються спраглi люди. Я не можу нiчого дати, що було б чогось варте, i вже не можу нiчого отримати вiд цих людей, простертих передi мною.

Адже я маю потребу передусiм у тому, хто е вiкном, вiдчиненим на море, а не дзеркалом, яке наганяе на мене нудьгу.

Серед цiеi юрби менi видаються гiдними тiльки мерцi, що вже не переймаються марнотою.

І тодi менi приснився той сон, вiтання полишили мене, мов порожнiй звук, що вже нiчого не навчить мене.

Над морем нависала крута i слизька дорога. Буря немов прорвала повен мiх, i з нього витiкала нiч. Затявшись, я пiднiмався до Бога, щоб запитати його про причину речей i щоб вiн пояснив менi, до чого вела та самовiддача, яку начебто накинули менi.

Але на вершинi гори я побачив тiльки важку брилу з чорного гранiту, яка й була Богом.