Повне зібрання творів

А була ще й пора, коли я проймався жалем до мертвих. Я думав, нiби той, ким я жертвую в його пустелi, пропадае в розпачливiй самотностi, тодi я ще не розумiв, що для мертвих самотностi не iснуе нiколи. Тодi я ще не зiткнувся з iхньою зневажливою поблажливiстю. Проте бачив, як егоiст або скнара, – той самий, що так завзято виступав проти всякого марнотратства, – опинившись на смертному одрi, благав, щоб коло нього зiбрали всiх родичiв, належних до його роду, а потiм дiлив свое добро iз презирливою справедливiстю, немов роздаючи дiтям нiкчемнi iграшки.

Я бачив, як поранений боягуз, – той самий, що гукав на помiч, коли небезпека була невелика, – потрапивши в справжню халепу, вiдмовлявся вiд усякоi допомоги з боку товаришiв, якщо бачив, що вона пов’язана з ризиком для них. Ми славимо таке зречення. Але я вбачаю в ньому ще й непомiтний вияв зневаги. Я знав тих, якi дiлили свiй мiх iз водою, коли вiн уже висох на сонцi, або свiй шматок хлiба в апогеi голоду. Вони чинили так передусiм тому, що вже не мали в них потреби i, сповненi величного невiдання, давали iншим обгризати кiстку.

Але навiщо я нарiкаю? Навiщо марную час, оплакуючи iхнiй кiнець? Я занадто добре знав досконалiсть мертвих. Невже я переживав, споглядаючи смерть полонянки, якою звеселили моi шiстнадцять рокiв i яка, коли привели ii, вже вмирала, дихала часто й неглибоко i ховала кашель у бiлизнi, мов газель, що виснажилась i не годна бiгти; дiвчина вже знесилилась, але не зважала на це, бо любила всмiхатися.

Але ця усмiшка була вiтерцем над рiчкою, слiдами мрii, борозною лебедя на водi й день у день ставала дедалi витонченiша та неоцiненнiша, дедалi непомiтнiша, аж поки обернулась у просту й напрочуд чисту лiнiю, тiльки-но лебiдь вiдлетiв.

А ще смерть мого батька. Мого незрiвнянного батька, що став мов iз каменю. Кажуть, убивцi сивiе волосся, коли його кинджал замiсть спорожнити смертне тiло наповнюе його такою величчю. Вбивцю, що заховався в королiвських покоях, вiч-на-вiч – не зi своею жертвою, а з гранiтним велетнем iз саркофага, – й потрапив у пастку тишi, яку сам i спричинив, знайшли на свiтанку, непорушно простертого внаслiдок самоi нерухомостi смертi.

Отак унаслiдок королевбивства мiй батько одразу утвердився у вiчностi, й, коли вiддав душу, всi люди затамували вiддих на три днi. І то так, що дар мови повернувся, а з плечей упав камiнь скорботи тiльки тодi, коли ми поховали його.