Повне зібрання творів

Я рутина, що виповнюе плiд. Я той, хто спонукае жiнку набирати тiла та iснувати, щоб згодом я дав Господу вiд ii iм’я не кволе зiтхання, розвiяне вiтром, а щире завзяття, справжню нiжнiсть, справжне конкретне страждання…

Отак я ще довго мiркував над сенсом миру. Мир породжують народженi немовлята, зiбраний урожай, нарештi упорядкований дiм. Вiн приходить iз вiчностi, куди входять закiнченi речi. Мир повних клунь, заснулих овець, складеноi бiлизни, мир единоi досконалостi, мир того, що стае даром Господу, якщо добре зроблене.

Адже менi здалося, що людина дуже схожа на цитадель. Вона руйнуе мури, щоб утвердити свою свободу, i тодi це лише зруйнована, вiдкрита зорям свобода. Тодi починаеться страх, породжений небуттям. Нехай людина робить собi iстину з запаху пiдпаленоi лози, або вiвцi, готовоi до стрижки. Істина викопуе себе так, як копають криницю. Погляд, розпорошившись, утрачае бачення Бога. Бiльше, нiж дружина-перелюбниця, вiдкрита обiцянкам ночi, про Бога знае мудрець, що зосередився i знае тiльки тягар остриженоi вовни.

Цитаделе, я збудую тебе в людському серцi.

III

Адже я вiдкрив одну велику iстину. Люди живуть у будинках, i сенс речей для них мiняеться залежно вiд сенсу дому. Шлях, ячмiнне поле i вигин пагорба мають рiзне значення для людини залежно вiд того, становлять вони чи нi ii маеток. Адже та строката матерiя враз зосереджуеться й тисне менi на серце. Той, хто живе в царствi Господньому, i той, хто не живе в ньому, живуть у рiзних свiтах.

Нехай невiрнi, що глузують iз нас, помиляються, нехай вважають, нiби женуться за вiдчутними багатствами, коли насправдi iх немае. Таж якщо вони бажають цю отару, то лише через гордiсть. А радощi, спричиненi гордiстю, не вiдчутнi.

Отак i тi, хто вважае, нiби вiдкрив, подiливши, мою територiю. «Тут е, – кажуть вони, – барани, кози, ячмiнь, оселi та гори – а що там iще?» Вони бiднi, бо бiльше вже нiчого не мають. І мерзнуть. Я з’ясував, що вони схожi на того, хто розтинае труп.

«Я, – запевняе вiн, – покажу, що таке життя серед бiлого дня: це тiльки сумiш кiсток, кровi, м’язiв i внутрiшнiх органiв». Натомiсть життя – це свiтло очей, яке вже не сяе в iхньому попелi. Адже моя територiя – щось iнше, нiж цi барани, ниви, оселi та гори, це те, що домiнуе над ними й пов’язуе iх. Це батькiвщина моеi любовi. Й вони щасливi, якщо знають про це, бо живуть у моему домi.

Обряди в часi – однаково, що оселi в просторi.