Повне зібрання творів

Ох, як легко зрозумiти iх завдяки цiй дев’ятирiчнiй дитинi. Вони давали iй iграшки, щоб заманити щастям. Але маленька ручка невблаганно вiдштовхувала iх, коли iх ставили надто близько до неi, немов дитина розсувала кущi, якi уповiльнюють ii скачку.

Я вийшов звiдти i обернувся до дверей. Минула лише мить, спалах свiтла, один з численних виявiв мiського життя. Помилково покликана дитина всмiхнулася й вiдповiла на поклик. Вона щойно повернулася до стiни. Присутнiсть дитини вже непомiтнiша за присутнiсть пташки… я лишив iх, щоб вони помовчали i приручили дитину, що вмирае.

Я йшов уздовж вулички. Чув, як за дверима сварили слуг. У домi давали всьому лад, складали багаж для нiчного переходу. Менi байдуже, слушно iх сварили чи нi. Я чув тiльки гнiвнi слова. А трохи далi пiд фонтаном плакала дiвчинка, прикривши рукою обличчя. Я лагiдно поклав руку iй на коси й повернув ii личком до себе, але не запитував ii про причину ii горя, знаючи, що вона може не знати ii. Адже горе – це завжди результат часу, що минае i нiчого не залишае по собi.

Є горе, що минають днi, горе, що загублено браслет, який належить до змарнованого часу, або горе через братову смерть, яка належить до часу, що вже зможе нiчому прислужитися. А в цiеi дiвчинки, коли вона постарiе, ii горе буде горем розлуки з коханцем, який – а вона й не знатиме про те – буде втраченим шляхом до реальностi, до чайника, добре замкненого дому й дiтей, яких годують грудьми. І час одразу тектиме крiзь неi марно, немов крiзь пiсочний годинник.

Ось на порозi з’явилася усмiхнена жiнка й дивиться менi в обличчя в повнотi своеi радостi, може, через дитину, що заснула, або духмяноi юшки, або простого повернення.

І тепер увесь час належить iй. Я пройшов коло одноногого шевця, що прикрашав золотою фiлiгранню пантофлi, й добре зрозумiв, хоча старий уже не мав голосу, що вiн спiвае.

– Шевцю, що тобi дае таку радiсть?

Але я не слухав його вiдповiдi, знаючи, що вiн помилятиметься, розповiдаючи про заробленi грошi, або обiд, що чекае на нього, або вiдпочинок.

Вiн не знае, що його щастя полягае в перетвореннi в гаптованi золотом пантофлi.

VII

Адже я вiдкрив i другу iстину. Пустою iлюзiею е думка осiлих народiв, якi вважають, нiби можуть зберегти мир для своiх осель, бо кожнiй оселi загрожуе небезпека. Отже, храм, який ти збудував на горi, де дме пiвнiчний вiтер, мало-помалу обшарпався, як форштевень старого корабля й почав уже руйнуватися. А храм, який обступали пiски, мало-помалу став iхньою здобиччю.