Повне зібрання творів

Задля трiумфiв над своiми ворогами? Але вони вже не мають ворогiв!

Батько сказав менi:

– Ти можеш прийти з батогом i пройти через увесь табiр, сам, шмагаючи iх по обличчям, i пробудиш у них не бiльшу реакцiю, нiж у зграi собак, коли тi гарчать i задкують, бажаючи вкусити. Але жоден не пожертвуе собою i тебе нiхто не вкусить. І ти станеш перед ними, склавши руки на грудях. Ти зневажатимеш iх…

А ще казав менi:

– Це тiльки людськi форми. А людини там уже немае… Вони можуть тебе вбити, як боягузи, поза твоiми плечима, бо потолоч iнколи небезпечна.

Але вони не витримають твого погляду.

І все-таки серед тих утiкачiв поширилася, наче пошесть, незгода. Незгода, не сформована, не така, що подiлила iх на два табори, а така, що озлобила всiх проти кожного, бо той, хто поiдав свою частку припасiв, обкрадав iх. Вони стежили одне за одним, наче собаки, що крутяться навколо годiвницi, i от, в iм’я своеi справедливостi, стали коiти вбивства, бо iхня справедливiсть полягала передусiм у рiвностi.

Хоч би чим хто вирiзнявся помiж них, юрба чавила його.

– Маса, – казав менi батько, – ненавидить образ людини, бо маса непослiдовна, тисне одразу в усi боки й зводе нанiвець творчi зусилля. Звичайно погано, коли людина чавить стадо. Але не шукай тут великого рабства, воно з’являеться тодi, коли стадо чавить людину.

Отже, в iм’я якихось темних прав кинджали, розтинаючи черева, щоночi збiльшували кiлькiсть трупiв. Удосвiта, немов викидаючи смiття, iх стягували на край табору, де iх вантажили на нашi вози, наче просто прибираючи дорогу.

Я пригадав батьковi слова: «Якщо ти хочеш зробити людей братами, примусь iх будувати разом башту. Та якщо хочеш, щоб вони ненавидiли одне одного, кинь iм зерна».

Ми вiдзначили, що мешканцi табору мало-помалу перестали вживати слова, якi вже не служили iм. Мiй батько водив мене помiж тих немов вiдсутнiх облич, що, недоумкуватi й пустi, дивилися, не знаючи, хто ми. Вони не видавали вже нiяких звукiв, крiм непевного буркоту, вимагаючи iжi.

Вони животiли без жалiв i бажань, без ненавистi й любовi. А невдовзi вже й не милися i не знищували своiх паразитiв. А тi плодилися. Тодi почали з’являтися гнояки i виразки. Отак табiр почав загиджувати повiтря. Батько боявся чуми. І, безперечно, мiркував про становище людини.

– Я вирiшив пробудити архангела, що спить, придушений iхнiм гноем. Я не поважаю iх, але через них я поважаю Бога…

XII

До того загноеного людства батько послав спiвця.