Повне зібрання творів

А якщо штовхати iх у перший ряд, гадаючи, нiби мiста виходять iз iхнiх рук, з пiску не постане жодне мiсто. Вони знають, як народжуються мiста, але не знають чому. Натомiсть киньте завойовника-невiгласа разом iз його народом на землю неприязну й кам’янисту, а потiм прийдiть коли-небудь згодом – i ви побачите, що там сяе на сонцi мiсто з тридцятьма куполами… Куполи спинатимуться вгору, наче кедрове гiлля. Адже бажання завойовника стало мiстом iз куполами, i вiн знайшов – як засоби, як шляхи i як iнструменти – всiх рахiвникiв, яких йому хотiлося мати.

Отже, – сказав я iм, – ви програете вiйну, бо нiчого не бажаете. Жодна схильнiсть не приваблюе вас. Ви не берете участi у спiвпрацi, а знищуете однi одних своiми непослiдовними постановами. Подивiться на камiнь, на силу, яка виявляеться в ньому. Вiн котиться до дна яру. Бо камiнь – це спiвпраця всiх зерен пороху, з яких вiн замiшаний i якi всi дiють в одному напрямi. Подивiться на воду у водоймi. Вода тисне на ii стiни й чекае нагоди.

Адже настане день, коли така нагода з’явиться. А вода тисне невтомно i день, i нiч. Вона начебто спить, а проте жива. Досить найменшоi шпарини – i вода вже тече, вигинаеться, натрапляе на перешкоди, обминае iх, якщо можна, i начебто знову засинае, якщо шлях нiкуди не веде, i так аж до новоi шпарини, яка вiдкрие iнший шлях. Вода аж нiяк не змарнуе новоi нагоди. Плинучи шляхами, якi годi обрахувати i яких не обрахував жоден рахiвник, вода завдяки своему тисковi, тобто звичайнiй вазi, покине водойму, ваших запасiв не стане.

Ваше вiйсько подiбне до моря, що анiтрохи не тисне нi на яку греблю. Ви тiсто без дрiжджiв. Земля без зерна. Юрба без бажань. Ви порядкуете замiсть вести. Ви тiльки дурнi свiдки. А темнi сили, якi тиснуть на стiни iмперii, успiшно виконають роль розпорядникiв, що всiх вас утоплять своiми припливами. А потiм вашi iсторики, ще дурнiшi за вас, пояснюватимуть причини нещастя й казатимуть, мовляв, причиною успiху ворога були його мудрiсть, розрахунок i наука.

А я стверджую, що немае анi мудростi, анi обрахунку, анi науки у води, коли вона розмивае греблi й поглинае людськi мiста.

Я вирiзав би майбутне як творець, що видобувае свiй витвiр iз мармуру ударами рiзця. Одна за одною вiдпаде вся луска, яка приховувала обличчя Бога. Люди скажуть тодi: «Ця брила мармуру мiстила в собi Бога. Скульптор знайшов його. Його жест був засобом». А я кажу, що вiн не рахував нiчого, а просто тесав камiнь.