Повне зібрання творів

І все-таки утвердився звичай. Жителi мiста приходили щодня, зворушенi бiдою прокаженого, й кидали своi пожертви понад палями, що стирчали, позначаючи межу. Отже, йому служили, прикрашали i вдягали його, мов кумира. Годували його найкращими стравами. А в святковi днi навiть ушановували музикою. Проте, якщо вiн мав потребу в усiх, у ньому нiхто не мав потреби. Вiн мав у своему розпорядженнi всi блага, але не мав нiяких своiх благ, щоб запропонувати iх.

– Отак i дерев’янi кумири, – казав менi батько, – яких ти обставляеш подарунками.

А вiрнi перед iхнiми обличчями запалюють лампадки. Й кадять ароматом пожертв. І прикрашають iхне волосся коштовним камiнням. Але, кажу тобi, юрба, що кидае цим кумирам золотi браслети й самоцвiти, лише збiльшуе iхню кiлькiсть, але дерев’яний кумир однаково лишаеться деревиною. Адже вiн нiчого не змiнюе. Бо жити для дерева – це брати землю й робити з неi квiти.

Я бачив, як прокажений вийшов зi своеi халупи й подивився на нас мертвим поглядом. Вiн був бiльш нечутливiший до гамору юрби, яка, проте, намагалася пiдлеститися до нього, нiж до морських хвиль.

Вiн вiддiлився вiд нас i тепер недосяжний. А якщо хтось iз юрби виражав свiй жаль, вiн дивився на нього з туманною зневагою… Не показував своеi солiдарностi, вiдчував огиду до гри без запоруки. Адже що це за жаль, що не бере на руки й не заколисуе? Натомiсть, якщо в ньому ще озивалося щось тваринне, його гнiв ставав тодi видовищем i ярмарковою забавою, а втiм, насправдi неглибокий гнiв, бо ми не належали до його свiту, як дiти навколо водойми, де крутиться одненький повiльний короп; що нам до його гнiву, бо що це за гнiв, який не здатний бити й лише пускае пустi слова за вiтром, що несе iх? Отже, вiн видався менi позбавленим свого достатку. Я згадав прокажених на пiвднi: закон дозволяв iм жебрати в оазах тiльки з сiдла своiх коней, бо вони не мали права спiшуватися. Своi жебрацькi чашi вони простягали на кiнцi палицi. Дивилися суворими очима, проте нiчого не бачили, бо щасливi обличчя для них були тiльки мисливською територiею. Але чому iх дратувало щастя, не менш чуже iхньому свiтовi, нiж мовчазнi iгри тваринок на лiсовiй галявинi? Отже, дивилися холодно й не бачили. Потiм ступою iздили перед крамничками з кошиком, що звисав на мотузцi. Й терпляче чекали, поки крамар наповнить його. Те похмуре терпiння наганяло страх. Нерухомi, вони були для нас лише повiльним розвитком хвороби. А також вогнищем, осередком, ядром гнилизни.