Повне зібрання творів

Ми з ним на гребенi гори. Вiн i я, ми самi. Цiеi ночi ми на гребенi свiту. Ми зустрiлися i об’едналися. Адже на цiй висотi нас нiщо не подiляе. Вiн, як i я, прагне справедливостi. А проте вiн умре…

Менi краялося серце.

Але, щоб прагнення стало дiею, щоб сила дерева виростила гiлля, щоб жiнка стала матiр’ю, треба зробити вибiр. Життя народжуеться з несправедливостi вибору. Адже й оце життя було гарним, – тисячi людей любили його. А проте воно довело iх до розпачу. Те, що iснуе, завжди несправедливе.

Я збагнув, що кожна творчiсть передусiм жорстока.

Я зачинив дверi й пiшов уздовж коридорiв. Я повнився поваги та любовi: «Що означатиме лишити йому життя в рабствi, коли його велич – це його гордощi?» Я проминув тюремних охоронцiв, патрулi, вранiшнiх замiтальникiв. Увесь цей люд служив тому в’язневi. Й грубi мури стерегли свого в’язня, як отi безладнi руiни, що набувають сенсу завдяки прихованим скарбам. Я озирнувся на в’язницю. Вона мала башту у формi корони, спрямованоi до зiрок, скидалася на корабель у морi, який везе свiй вантаж, уся служила однiй метi, i я сказав собi: «Ну, то й що?» Потiм, уже бувши далеко, знову подумав про ту заховану серед ночi порохову бочку…

Я думав про людей iз мiста.

«Безперечно, вони плакатимуть за ним, – думав я. – Але добре, що вони плачуть».

Я мiркував про пiснi, чутки та роздуми мого народу. «Вони поховають його. Але ж насправдi не ховають нiколи, – думав я. – Поховане – це насiння. Я не маю влади над життям, а вiн коли-небудь матиме слушнiсть.

Я накажу повiсити його на мотузцi. Але почую, як його смерть оспiвують. І цей заклик долетить до того, хто хоче примирити те, що подiляеться. А що примирю я?

Я iду до iерархii, але не до такоi, яка склалась, а до iншоi. Я не повинен змiшувати красу i смерть. Я йду до краси, але не повинен вiдмовлятися вiд суперечностей. Я повинен отримувати iх. Це добре, це погано, я страхаюся мiшанини, що е тiльки сиропом для недужих i позбавляе iх сили, я повинен ростити себе на тiй основi, що я визнаю свого ворога для того, щоб стати сильнiше його.

XXIX

Отак я пiзнав межi своеi iмперii. Але цi межi одразу й виражали ii, бо я люблю тiльки те, що чинить опiр. Дерево або людина – передусiм це те, що чинить опiр. Ось чому я прирiвнюю до вiка вiд порожнiх скринь отi барельефи затятих танцiвниць, замаскованих, щоб прикрити затятiсть, внутрiшнiй неспокiй i поезiю, доньку суперечок.