Повне зібрання творів

Я рамка, арматура i творчий акт, що народжують вас, тепер треба рости та утверджуватись, наче гiгантське дерево, що розпростуе свое гiлля, а не гiлля iнших дерев, формуе свою глицю чи листя, а не iнших дерев…

Це все я скажу потолочi, що живе завдяки жестам iнших людей i, наче хамелеон, забарвлюеться вiд них, любить, якщо iй дають подарунки, тiшиться схваленням i судить про себе в дзеркалi бiльшостi: адже ми бачимо, що вона не така, як цитадель, замкнена зi своiми скарбами, тож вiд поколiння до поколiння потолоч не передае слова минувшини, а просто дае рости своiм дiтям, не вимiшуючи, не готуючи iх.

Вони ростуть у свiтi, наче гриби.

XXXI

Я бачив тих, хто страждав вiд спраги, вiд прагнення води, ще невблаганнiшого за хворобу, бо тiло знае своi лiки й вимагае iх, як вимагало б жiнки, й бачить у мрiях, як п’ють iншi люди. Адже бачать жiнку, яка всмiхаеться iншим. Нiщо не мае сенсу, якщо я не додам до нього свого тiла i духу. Немае нiяких дiй, якщо я не беру в них участi. Якщо моi астрологи пiд час своiх нiчних спостережень вивчають Чумацький Шлях, вони бачать там велику книжку, сторiнки якоi незрiвнянно шарудять, коли гортати iх, i обожнюють Бога, що наповнив свiт матерiалом, таким любим для серця.

Кажу вам: ви маете право уникнути зусиль тiльки в iм’я iнших зусиль, бо ви повиннi рости.

XXXII

Цього року помер той, хто правив на схiд вiд моеi iмперii. Той, iз ким я запекло воював, i тiльки пiсля численних вiйн я зрозумiв, що я спирався на нього, мов на мур.

Я й досi пам’ятаю нашi зустрiчi. В пустелi ставили червоний намет, де не було нiкого, i ми йшли до того намету, а нашi вiйська стояли нарiзно, бо погано, коли люди змiшуються. Юрба живе лише своiм черевом. А всяка позолота злущуеться. Отже, вояки сторожко поглядали на нас, спираючись на запоруку своеi зброi, й не пiддавалися легкому розчуленню. Адже мiй батько мав слушнiсть: «Ти повинен зустрiчати людину, – казав вiн, – не на поверхнi, а на сьомому поверсi ii душi, ii серця та духу. Бо iнакше, якщо ви почнете придивлятися до найзвичайнiших рухiв, ви тiльки даремно проллете кров».

Я зрозумiв батьковi слова й зустрiвся зi своiм сусiдою, позбавлений геть усього, замурований у потрiйнi бастiони самотностi. Ми сiли на пiсок навпроти один одного. Я вже не пригадую, хто тодi був наймогутнiшим: вiн чи я. Але в тiй священнiй самотностi могутнiсть ставала мiрою. Вiд наших жестiв хитався свiт, але ми зважували iх. Ми розмовляли тодi про пасовиська.