Визволення. Роман мілин

Днiв зо два бачили його, пишного й дужого, як виходив вiн iз курних завулкiв, прямував, освiтлений сонцем, од Захiдного банку до портовоi контори, переходив майдан, часто з’являючись бiля китайських крамниць. Поплiч його ступав високий, як i вiн, Йоргенсон – сухорлявий, вилинялий, настирливий i зневажений, немов привид, що намагався повернутися до людського життя.

Лiнгард iгнорував цього занепалого лицаря щастя, який прилип до нього, мов тiнь, а старий i не поривався привернути його увагу. Йоргенсон терпляче чекав його бiля контор, зникав перед чаем, неодмiнно повертаючись увечерi, i вже тримався бiля Лiнгарда, аж доки той не йшов спати на борт брига.

Полiцейськi на посту зневажливо поглядали на примару капiтана Г. К. Йоргенсона з барки «Дика Троянда», що блукав тихими побережжями або цiлими годинами мовчки стояв бiля темного рейду, вимереженого свiтлом кораблiв, – цього вiдважного духа, який шалено бажав знову переплисти рiчку забуття.

Люди в човнах, лiниво загрiбаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темрявi протяжний голос американця, що долинав крiзь вiдхилений люк:

– Так, сер! Мексиканськi военнi гвинтiвки… гарнi, як новi… по шiсть у ящику… Моi люди в Балтиморi… Сто двадцять патронiв на кожну… бачте, саме вiдповiдае вашим вимогам.

Працюють, як музичнi iнструменти… Нi, нi! Тiльки за готiвку, бо моi люди в Балт… Стрiляти морських чайок, кажете? О! Це небезпечна справа… Гаразд… Десять вiдсоткiв… І то з моеi власноi кишенi…

Так iшов час, i нiчого не траплялося, принаймнi, нiхто нiчого не чув.

До Лiнгардового поводження призвичаiлися, мовляв, то «його справи». Хтось пiдтримував це, а хтось не погоджувався. Проте ходили неяснi чутки про якусь подiю, що мае вiдбутися; легенди пливли слiдом за ним вiд Рангуна до Гонконга.

Лiнгард нiде не почувався так добре, як на стоянцi серед мiлин. Центр його життя пересувався на чотириста миль вiд Малаккськоi протоки до «Берега Притулку». Там вiн почувався зовсiм iнакше, бо керувався тiльки своiми iмпульсами й бажаннями.

Гассiм та Іммада спускались до берега й виглядали його. Вiн завжди з сумом iхав вiд них.

Перед кожним приiздом Лiнгарда Йоргенсон чекав його на сходах, бiля човнiв, мовчки пiдходив i йшов поруч. За цiлий день вони дуже зрiдка звертались один до одного. Якогось вечора, за шiсть мiсяцiв перед останньою подорожжю Лiнгарда, обидва вони переходили через мiст каналу, де стояли на приколi грона тубiльних суден. Йоргенсон пришвидшив ходу й пiшов уперед.