Маленькі жінки

Вона з насолодою вдихала вологе ароматне повiтря, уявляючи, що гуляе по казковому лiсi. Тим часом Лорi дбайливо зрiзав квiти, формуючи букет. Коли квiти вже насилу вмiщалися в його руках, вiн перев'язав iх стрiчкою i задоволено посмiхнувся.

– Будь ласка, передайте це вашiй матерi i скажiть, що я надзвичайно вдячний iй за чудодiйнi лiки вiд нудьги, якi вона менi прислала.

Повернувшись до будинку, вони знайшли мiстера Лоренса у великiй вiтальнi, вiн стояв бiля камiна, поглинений своiми думками. І тут Джо побачила шикарний рояль.

– Ви граете? – запитала вона, глянувши на Лорi.

– Інодi, – скромно вiдповiв хлопчик.

– А зможете зiграти що-небудь зараз? Я б з радiстю послухала, дуже вже хочеться розповiсти потiм про нього Бет, вона буде в захватi.

– Може, ви самi хочете зiграти?

– Ой, що ви! Я, на жаль, не вмiю грати. Слухати музику дуже люблю, але з грою справи кепськi, бракуе менi таланту, – просто вiдповiла Джо.

Лорi сiв за рояль. Вiн грав, а Джо слухала, тримаючи в руках величезний букет.

Вона закрила очi i з насолодою вдихала прекрасний аромат гелiотропiв i чайних троянд.

Грав Лорi чудово, дуже щиро i душевно, без натяку на самовдоволення i хизування, через що повага Джо до «хлопчиська Лоренса» щомитi лише зростала. Вона подумала, що Бет високо оцiнила б його гру, i почала щедро нахвалювати Лорi, i вiн все бiльше заливався рум’янцем вiд збентеження, тож Мiстер Лоренс вирiшив прийти онуковi на допомогу:

– Ну, все, все, юна ледi, не перехвалiть менi онука, а то ще, не дай Боже, зазнаеться, – лукаво сказав старий.

 – Грае вiн i справдi непогано, але я сподiваюся, що i в бiльш важливих справах вiн теж досягне успiху. Ви вже йдете? Що ж, я вам дуже вдячний i сподiваюся, що ви порадуете нас своiм вiзитом знову. Передавайте моi щирi вiтання вашiй матiнцi. На добранiч, лiкарю Джо.

Вiн м'яко потиснув iй руку, але Джо здалося, що обличчя його було похмурим, немов вiн був чимось незадоволений. Лорi провiв Джо до передпокою, i вже бiля самих дверей вона все ж таки зважилася запитати, чим вона розсердила його дiдуся.

Лорi помахав головою i поспiшно сказав:

– Нi, нi, що ви, вiн розсердився зовсiм не вас, а на мене. Вiн не любить, коли я граю на роялi.

– Але чому? Адже у вас так добре виходить.

– Я вам колись розповiм. На жаль, менi ще не можна виходити на вулицю, тому додому вас проводить Джон.

– Це абсолютно зайве. Я ж не якась тендiтна ледi, до того ж тут йти менше хвилини. А ви одужуйте i набирайтеся сил.